З’їдає серце і тривога,
і те, що ти тут менший всіх.
І хоч звертайся до святих,
чи з запитаннями до Бога,
чи до обранців, – як на гріх,
у нас, на жаль, нема від кого
чекати відповідь на них.
А як і є, то – землетрусом
через багато поколінь...
А як когось і лусне брусом,
то поряд ближньому – амінь.
Та й чи комусь від того легше,
що кожен, хто тепер не є,
отримав за гріхи своє,
надіючись, що стане першим,
якщо до нитки всіх обдерши,
сусід своїх переплює?
Щось інше треба нам, панове.
Невже той час ще не настав,
аби хоч те, що хтось обрав,
не каркало на рідну мову,
а той, кому зраділи знову,
народ козлом не обзивав?
Хіба так важко совість мати
і не згорівши від гріхів,
навчитись – просто не брехати
і ворогів своїх прощати,
аби не стало ворогів?
Хіба не всім одну дорогу
встеляє в кращий світ зима
щодень від отчого порогу?
Хіба ще легшого нема,
ніж дома помолитись Богу?
Невже життя пройде дарма?
