Вже не лишилось ні хвилини,
Коли б ми не вдихали осінь,
Щось вересневе в наших стінах
Посіяти їй знов вдалося.
Вже не лишилось ані сліду
На наших душах від тривоги,
Її відніс далеко вітер,
Й розвіяв на сліпі дороги.
Вже не лишилось ані звуку,
Навколо лиш осіння тиша,
І знову мерзнуть наші руки,
І знову день прийде пізніше.
Але парує чашка чаю,
Із медом і терпким минулим,
Що ні на мить не полишає,
Хоча, здавалося б, забули.
Й немає сенсу ні у чому,
Навколо просто тепла осінь
Нам навіває мляву втому,
І думку, що життя вдалося.
Можливо, вже немає часу,
І осінь нас веде до краю
За руку, нібито і разом,
Але сама не поспішає.
Така сумна життєва осінь,
Останній вальс під синім небом...
Коли не хочеться ще зовсім
Іти... Вона шепоче: треба.
