Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Sama_po_Sobi: НЕ ДЛЯ ДРУКУ ____ (Розділ 19) _____ - ВІРШ

logo
Sama_po_Sobi: НЕ ДЛЯ ДРУКУ ____ (Розділ 19) _____ - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

НЕ ДЛЯ ДРУКУ ____ (Розділ 19) _____

Sama_po_Sobi :: НЕ ДЛЯ ДРУКУ ____ (Розділ 19) _____
Так, через декілька хвилин відчинились вже двері і я спочатку побачила величезну корзину квітів, а потім зайшов і він…Антон…Солодкий аромат чи то квітів, чи то його парфумів, чи всього разом витав в кімнаті. Я тішилась, як дитина, котрій купили Кіндер Сюрприз.  Все в мені не могло повірити, що це насправді! Що життя поступово поліпшується…Що тепер можна радіти. А взагалі як це? Радіти…Що це значить? Чи різниться радість зі щастям? Що входить в радість та що її викликає? Як ми спричинюємо дану емоцію? Тобто, що значить радіти і чи це може кожен? Чи ми народжуємось з цим вмінням? Як на мене, то радіти – це просто відчувати якийсь прилив сил, це, коли позитивні емоції зашкалюють, коли хочеться просто посміхатись, коли хочеться обійняти всю планету. Ця емоція – це, ніби якась краплинка щастя, його віддзеркалення і незамінний атрибут. Його клон, двійник, його вічний супутник. Радість у кожного своя. Хтось просто може сміятись, хтось тішитись в  великій гамірній компанії, а хтось  наодинці. Чому ми радіємо? Та по-різному буває. Це або чийсь жарт, що провокує багато емоцій, це якийсь позитив, що приносять події. Це, звичайно, подарунки. Та всього й не перелічиш, як би не старалась я зараз! Але на рахунок подарунків. То тут буває по-різному. Одна людина несамовито обожнює їх отримувати. Здається, що чим більше нових дарів їй приносять, тим більше вона тішиться. Але я відношусь до тих людей,  що більше схильні дарувати щось і отримувати від цього задоволення. Ти проводиш багато часу, підбираючи якийсь оригінальний презент, а потім споглядаєш безмірну радість, коли його вручаєш. Особливо якщо ти вгадуєш смаки і подарунок дійсно подобається. Це насправді набагато приємніше. Це ,як ніби своєрідний внесок у добробут іншої людини. Особливо, якщо він від всієї душі і щиро виражає ваші побажання. Тоді і реакція буде відверта. Дуже не люблю слова внесок. Або вклад. Воно в мене асоціюється з більш прагматичним і якимось маркетинговим ходом. Тобто, коли хтось є меценатом. І вкладує свої кошти в щось. Типу благодійне. Чи завжди людина це робить з гарними намірами? На жаль, зараз ні. Зараз все більше це є засобом піару. Або способом позбавитись податків. Життя бентежне. Особливо зараз – в еру меркантилізму і швидкісного прогресу. Але, знаєте, іноді байдуже, з якою ціллю та чи інша сума грошей витрачається,  бо якщо вона насправді призначена на благодійність, то є люди, що потребують цього. Більш того, є дітки, яким так часто потрібна допомога. Саме грошова. Тому, якби наші товстосуми хоч іноді б витрачали якусь частину своїх коштів на поміч маленьким діткам(а таких, що цього потребують існує на превеликий жаль дуже багато), то життя б поліпшилось, і  це був би напевно найкращий спосіб замолити свої гріхи. Бо, коли ти приходиш до якогось центру, наприклад, центру, де лікуються діти, хворі на рак, це викликає такі емоції в душі, що просто не можливо себе стримати. Тобто, ти стоїш і дивишся в оченята цих маленьких героїв, що переживають кожен день, як маленьку війну. Війну з хворобою, борючись за власне життя. За  своє існування. Чому їм випадає таке нелегке завдання. І чому вони так  з такою самовіддачею його несуть? Як такі малесенькі істоти здатні до такої мужності? Як вони переживають всю цю біль? Чому вони змушені прокидатись і засинати зі слізьми? Але ти просто стоїш серед них і відчуваєш, що дуже потрібно зробити хоч щось, щоб звільнити або полегшити їх муки. Щоб ці блакитні оченята засяяли від щастя. Щоб вони не знали, що таке біль. Щоб вони не дізнались що таке смерть. Ось що було б справді корисним. Коли б їм хтось подарував. Подарував право на життя. Але зазвичай нашій «еліті» це не по зубам. Вона віддає перевагу витрачати гроші на п’янки, гулянки, речі та мегапафосні штуки. Тобто, на себе коханих. Ну, кожному своє.  Але щось я відволіклась.  Антон приніс мені карту Львова… Так мило. Ну, щоб я не заблукала. А то знаючи мене, то так. Для мене і лабіринтів особливо не треба. Я створюю їх сама. Коли я приїхала до Києва, я довго ходила різними вулицями, просто блукала. А потім намагалась повернутись до пункту виходу. Ось це було завдання не із легких. Бо типу знаходити якісь цікаві місця -  це моє. А ось знайти дорогу додому – то це вже проблема. Хоча у випадку Львова мене б і карта не спасла. Бо зі спортивним орієнтуванням в мене ще зі школи не склались тривалі відносини. Але все одно було приємно, що людина турбувалась. Ми сіли пити каву. Боже, скільки чашок кави я можу випити за день? Напевне, це просто неможливо полічити.  Та й залежить від дня та від кави. Але близько 5-7 щодня так точно. Я потягнулась за пачкою цигарок.
-А ти все палиш? Облиш! Годі! Ти ж знаєш…
- Стоп! Антоне, ти ж знаєш, більше всього я не люблю нотацій!!! 
- Добре, твоя справа! Роби, що хочеш.
Потім ми просто розмовляли, дивились комедії. Аж в мене почав дзвонити телефон. На годиннику було о пів на дев’яту. Андрій. Так саме час їхати. Ми поговорили. Він мав бути через 20 хвилин. Тож, потрібно було завершити всі приготування і винести валізу надвір. Цим ми й займались. Час спливав вже непомітно. Дивно якось. Ми з Антоном просто сиділи на порозі будинку і прощались. Так, три дні – то величезний термін! І тут я почула як сигналить машина. Подумати тільки. Я навіть не помітила як під’їхав Андрій. І судячи по його очах він був здивований не на жарт. А ще розлючений. Саме тому він навіть не вийшов з машини. А просто вказав, що вже час. Ми поставили речі. Я ще раз на прощання поцілувала Антона. Так, не легка буде дорога. Але що поробиш. Він все рівно колись би дізнався. Проблема полягала в тому, що напевне, потрібно було спочатку поговорити. Але час не можливо змінити. Ми живемо тільки єдиний раз. Тож, я сіла в машину. На задньому сидінні лежав букет червоних троянд. Тепер я відчувала ще більшу провину щодо своєї поведінки. Знаєте, напевне, як відчуває себе школяр-забіяка на прийомі у директора, як почуває себе маленька дитина, яка розбила мамину улюблену вазу. А він просто мовчав. Ми вже виїздили за місто. А жодного звуку. Така тиша що було чутно як колеса машини торкались асфальту. Швидкість збільшувалась, напруга наростала. Я вже не могла стримуватись. І ось проїжджаючи повз одне кафе, я таки згадала дещо. Думала, що це змусить його сказати хоч слово. Бо вже не силу було терпіти цей стан сніжинки. Тож я просто викрикнула:- Здається хтось обіцяв мені каву!!!
Я навіть не знаю чи варто було це робити. Бо машина враз зупинилась обабіч найближчого закладу. Але з урахуванням тої швидкості на якій ми їхали, то моє тіло заледве не розплющилось на вітровому склі. Добре, що я маю справну звичку пристібати пасок безпеки. Тому мене спочатку різко похилило вперед, а потім мене ніби магнітом притягнуло назад. Жах. Як же він лютував. Але мовчав. При цьому він не забував про правила етикету. Тобто, поки я сиділа в шоці від сил гравітації, він покірно обійшов авто і відчинив дверцята. Допомігши мені вийти з нього, він ввімкнув сигналізацію. Ми сіли на літньому майданчику.  Народу майже не було. Навкруги вже була природа, але ще якісь залишки мегаполісу визирали з-за дерев. Але між нами все ще панувала тиша. Я вже почала втрачати надію, що будь-що зможе порушити це царство німоти. А для мене, як для людини соціалізованої це було гірше всього! Це надавало враження, що я їду з абсолютно чужою людиною. А це було не так. Так, відносин з Андрієм у нас не вийшло, але дружити було б непогано. Бо він – дуже добра, ввічлива й чуйна людина. Він добре підтримує. Він може оберігати й давати гарні поради. Це людина, яка вміє співчувати й слухати. Та й нас багато пов’язувало. Саме тому я не хотіла, щоб непорозуміння стало між нами. 
- Ну, не мовчи, я ж знаю, що ти хочеш щось сказати! – нарешті зважилась вимовити я.
 Знову хвилина мовчання. 
І врешті:
- Чому він? Чому знову він? Я б все зрозумів. Але він? Ти що нічого не пам’ятаєш? В тебе що звичка ходити по колу? Я не розумію. Я просто не можу в це повірити. Він, саме він, наносив тобі найтяжчі рани. Саме через нього ти залишила своє місто. Саме через нього ти хотіла померти. Ти саме через нього була така невпевнена, змучена, вистраждана, коли приїхала сюди. Ти хотіла втекти, ти хотіла довести, що в тебе стане сили і витривалості побудувати нове життя на руїнах старого. А тепер ти типу розтанула, все забула? Так? Просто потім не прибігай знову до мене зі слізьми, що він тебе побив, що він тобі зрадив або що він знущається над тобою!!! Я все сказав!!!
Ця тирада була така емоційна. Я чула кожне його слово. Вцілому він говорив правду. Тобто, все це насправді було. В минулому. Але про все це я не воліла  б  згадувати. Бо це залишило свій накип на стінках моєї душі, як на чайнику. І  ніякий засіб цього вже не виведе. Тож, так до Києва я втікала, як мала дитина, у якої забрали коханого медведика. І забули десь посередині вокзалу. Я стояла посередині центрального Київського вокзалу з широко відкритими очима і щільно  закритим серцем. Я була розбита. А справа була банальною, як світ. Ще декілька місяців до того я була звичайною школяркою. І вже на той час близько трьох років як найзакоханішою дівчиною. А потім все якось згоріло, як від іскри листок паперу. Зрада. З найкращою подругою. Моя ще несформована особистість цього не могла пережити, тому я не могла справитись з хвилюванням і відважилась на якісь дурні речі. Цього більш ніколи не буде. Бо після невдалої , дякуючи Господу та лікарям нашої ЦРЛ, мої спроби, ніби звершити свої підліткові  страждання, я таки не побачила білого світла та маленьких янголят в сивих хмарах. Але найболючіше і те, що я ніколи не забуду, це не те, через що це сталось, або лікарняну палату, суворих лікарів, промивання шлунку, чи місяць з психотерапевтом після цього. Те, що викарбувалось в моїй пам’яті напевне назавжди – це очі мами, коли ти приходиш до тями. Це те, що тепер тримає мене в житті. Я не дозволю, щоб і через якусь мою дурнувату витівку вона так переймалась. Тепер я намагаюсь робити максимум того, що можу аби матусині очі були наповнені лише щастям, а душа тільки гордістю за мої вчинки. Бо вона вже й так натерпілась від мене в часи мого бурхливого перехідного періоду. Тож, в один прекрасний момент я вирішила просто втекти від наболілого. Але від туги не втечеш. Смуток пронизував мене наскрізь. Боліло все. Ніби мене краяли на частини. Ніби зашивали всередину щось невимовно важке та колюче і при кожному моєму кроці воно давило та впивалось в мене зсередини. Так я прожила п’ять років студенткою одного із столичних вишів. Я любила топити горе в літрах пива. Могла зірватись і піти просто мандрувати містом. Не знаючи  куди, я просто втікала, сама від себе. Намагалась не приїздити додому, щоб просто не стикнутися. Щоб не втрати свідомість знову. Я змінила все: зовнішній вигляд, стиль одягу, звички. Почала постійно палити. Здавалось це на деякий час втамовувало пекло всередині. Ось саме в один із таких днів, коли я просто вилізла на величезний камінь біля Дніпра, я і зустріла вперше Андрія. Я була зухвала, навіть дещо нахабна. Я сиділа з пляшкою пива і палила. Він був дещо вражений. Підійшовши, він запитав, може мені потрібна була якась допомога. Я грубо гаркнула типу допоможи собі сам! Не надто романтично. Потім ми досить довго не бачились, я прийшла на випробний термін працювати в його фірму. Так вийшло. Доля знову звела нас разом. Ми почали часто спілкуватись. Ось так, потім мені запропонували перейти до іншої фірми на більш вигідну посаду. Так що вже робочі стосунки ніяк не поєднувались з особистими. Ми багато часу стали проводити разом. Але саме він пам’ятав мене такою, ще бунтарсько-нахабною. Ще такою дівчиною-колючкою, що сиділа на камені і пила без міри зі злобою в серці. Він часто говорив, що розуміє, чому я люблю червоні троянди. Бо ця квітка повинна нагадувати мені саму себе. Така ж колюча і така ж гарна. Можливо. Такою я була. Та, мабуть, і буду. Це моя природа. Цього вже не змінити. Тому, Андрій, і тільки напевно він, крім мами знав, як воно мені було тоді і як довго я йшла до власної незалежності. І саме він знав скільки я натерпілась від Антона. Тому й так реагував. А я не знала що йому відповісти. Більше того, я не знала що відповісти на всі ці питання й собі. Адже, вони й в мене поставали один за одним, ніби вистроювались в чергу за чимось безкоштовним, а потім, коли не могла знайти підходящої відповіді, то просто намагалась ніби відкинути на деякий час від себе їх. А тут він почав це запитувати і я просто не знала. Не знала що й до чого. І тому сказала:
- Знаєш, ти – правий. Щодо всього. Я зараз керуюсь відчуттями. Так, я пам’ятаю, як все було. Так, ти мені дуже допоміг. Але наша історія скінчилась. Вона себе вичерпала. Точніше вона переросла в щось набагато більше. Я довіряю тобі, як нікому іншому.  Ти став для мене другом. Найкращим другом. Я прислуховуюсь до тебе й твоїх порад. Я цілком розумію твої застереження. Я буду більш уважна і не буду спішити. Але я насправді хочу щастя. А поки що дарує його мені тільки він. Можливо, далі все буде по-іншому. Але не переживши зиму не побачиш літа. Тому я пам’ятаю про всі минулі жахи і болі, але сподіваюсь, що в майбутньому їх не буде. Але мені зараз дуже потрібна підтримка. Твоя підтримка. І тому я дуже рада, що ти поряд. Що ти тут. Сподіваюсь ти мене зрозумієш…Якщо це взагалі можливо.
Він ще хвилин п’ять сидів мовчки. Поступово ця гра в мовчанку починала роз’їдати мені вуха. Мені було тяжко дихати. Серцебиття сходило на нуль. Чи то так здавалось. Таке враження, що я чекаю на вирок. Життя чи страта. Майже так і було. Чи помилує мене пан Андрій? Чи зглянеться він наді мною? Чи зможе прийняти таке моє рішення?
А потім він сказав:
- Добре. Але я маю дві умови.
По-перше, якщо ти знову будеш ридати то з тебе пачка серветок. А не як минулого разу, коли моя сорочка стала втішальним аксесуаром і віддзеркаленням твого макіяжу.
А по-друге, якщо, не дай БОГ, він тебе ще раз спробує образити, хоча б трохи я спочатку ламаю йому носа, ну, як Джекі Чан в його фільмах, а потім і все інше, що буду вважати для нього зайвим.
Згодна?
-(тут я могла видихнути з полегшенням, ось саме за це, напевне я й любила цю людину, за розуміння) Не зовсім. Якщо що, то ніс йому виламую я! а все інше приймається.
Нарешті через тишу почали проступати нотки веселощів. Ось так ми і порозумілися та вирішили далі продовжити шлях. Попереду нас чекала довга дорога і потрібно було якось розважатися.
Спочатку ми їхали та обговорювали все, що бачили. Приблизно теми були такі:
- Як романтично виглядають жіночки які стоять у романтичній позі «раком» на дачних ділянках. 
- Як за 2 години на полі отримати сонячний удар та ще купу позитивних емоцій.
- Як вкрасти з колгоспу більше врожаю, ніж він отримує за рік. (ця тема в честь одного з монологів Сергія Дмитровича Притули носила ще одну назву «А нема, миші з’їли») 
Ну, і купу всього іншого. Коротше кажучи їхали ми весело. Періодично зупиняючись,  щоб попити води з колодязя, або запитати дорогу. Бо там де навігатор безсилий, тітка Мотря чи дядько Петро стануть якраз у пригоді. І розкажуть, і покажуть, ще й в дорогу провізії дадуть. Зазвичай, люди дуже привітні та щирі. Вони – яскраві носії нашого фольклору. Там такого можна наслухатись. Що мама не горюй!!! 
А далі ми почали займатись тим, що раніше було нашою найулюбленішою справою вдома. Ні, не подумайте, нічого такого. Ми просто полюбляли ворожити на радіо. Так, так, ми звикли так робити. Просто вмикаєш радіо і задаєш питання. Називаєш номер пісні. І чекаєш. Інколи результати справді вражають. Отак у нас пройшло ще пів ночі. Ми зупинялись  в маленьких забігайлівках. Пили каву, обговорювали якісь теми, фотографувались на  телефон. Коротше, просто отримували задоволення від подорожі. Десь годині о четвертій Андрій сказав, що я мушу лягти спати, щоб завтра гідно виглядати на презентації. Тому я перелізла назад і ще недовго покричавши якісь пісні, мої очі склеїлись і я заснула. 
Мені снились якісь люди, що голосно кричали та кидались якимись предметами. Я не розуміла до чого все це. Мені здавалось, що ось-ось вони до мене доберуться. Вони рвались і ніби збирались мене покусати. Я намагалась втекти. Я бігла стрімголов вперед. Я намагалась втекти. Але якось не виходило. Чомусь я не могла знайти способу уникнути їх. Тож, я хотіла якнайскоріше  прокинутись. Відкривши очі, мене більш за все вразило те, що лунало з радіо. Це був насправді гімн всіх жінок. Ця пісня була варта найперших позицій в світових чартах та просто всенародного визнання. Голос вперто вимовляв : «Ти нє відіш шолі, шо я Анжеліна Джолі?» і все в тому ж стилі. А говорять, якщо, коли ти прокидаєшся з посмішкою, - то день пройде пречудово. Саме це було мені потрібно. Коли я відкрила очі я побачила, що ми сиділи на стоянці якогось готелю. Мого готелю. Андрій спав сидячи на передньому сидінні. А я була дбайливо вкрита пледом на задньому. На вулиці вже було досить видно. Я потягнулась, ніби пробуджуючи все тіло. І потім згадала, що мені на презентацію. Я поспіхом почала шукати годинник, телефон, бодай що-небудь, що могло б показувати час. Поступово я перевертала всю свою дамську сумочку, де було все, крім одного слова на літеру «П», тобто порядку.  Все це дійство супроводжувалось якимись заклинаннями, типу, «ну, де ж ти зараза?» або «знайду – уб’ю» чи «вилазь ти,  скотина, не ховайся від мене». Ну і всяке таке на кшталт цього. І тут Андрій сказав монотонним голосом, що зараз 08.30. з переляку, я аж заверещала. Ну, це знаєте, як ніби дивишся собі фільм жахів і тут бац хтось визирає або раптово з’являється.  Ну, так, можливо, я переляк, але я просто не сподівалась, що він прокинеться, ну, тобто намагалась тихенько, щоб його не розбудити. А вийшло як завжди. Ми ще поржали з пісняри. А потім я згадала, що маю бігти. Андрій провів мене, доніс мені сумку. Сказав, що ми зустрінемось через 3 дні або й раніше. Дивлячись на його справи. Як там піде домовленість з поляками. Він поцілував мене в щічку і пішов до машини. А я побігла наводити марафет та перечитувати концепцію, яку мала презентувати. 
День пройшов пречудово. Після занудних робочих годин, де до речі все пройшло добре, я відправилась гуляти по місту. Львів – це особливе місто. В ньому хочеться посміхатись. Тут запах кави приносить відчуття щастя. Тут краєвид з Високого Замку надає  враження свободи. Тут по в повітрі витає смак шоколаду. Тут в кнайпах життя бурлить і вдень, і вночі. Тут панянки виглядають, як на показі мод або в англійському кабаре 60-тих років. Тут все геть по іншому. Тут дихати легше. Тут найкраще морозиво. Тут пиво автентичне. Тут пахне волею, славою і нарним настроєм. Тут просто хочеться ні про що не думати. І насолодитись життям. Кожною хвилиною, кожною миттю. Тут фіксуєш кожен кадр. Тут життя як казка. Мені було просто приємно сидіти біля Ратуші і спостерігати як шалено спішать туристи, як поважно ходять пані та панове, як деякі студенти ходять повністю занурившись в книги, як грають переїжджі музики, як бігають за голубами діти, як в трамваях проїздять жителі, визираючи на весь цей туристичний зоопарк. Я просто намагалась розчинитись в натовпі. І просто спостерігати за поважністю джентльменів, за вишуканістю дам. За  вечірньою порцією гарячого шоколаду, яку я пила на одній із літніх майданчиків, в плетеному кріслі та закутана в плед,  я розглядувала все навколо та писала якісь вірші. Точніше натяки на них.
Типу : 
Ти посмішку даруєш і мрії оживляєш,
Ти фарбою малюєш, на творчість надихаєш
Ти, ніби іпотека, з процентами в розстрочку
Ти, як ота аптека, на розі у куточку…
Смішнішого і більш бридкого я в житті ще не писала. Чомусь рими сьогодні не складувались воєдино. Мабуть, тому що за весь день Антон так і не подзвонив. Я сумувала. Не знаходила собі місця. Мені хотілось розірватись навпіл. Бо одна половина мене тішилась з того, що я знаходжусь в одному з найкращих міст в світі, а друга сумувала по Антону. Якось так. День закінчився пізно. Так як я просто ходила-вешталась по місту, слідкуючи за нічним пейзажем. Врешті я сіла на ще  теплу від денного сяйва бруківку і заплакала. Я хотіла, щоб ми разом побачили цю красу. Разом скупались в фонтані. Разом відчули аромат весняного солоду у місті Лева. Разом, а не я одна. Знову покрив самотності почав залізними зубами вгризатись мені в шию. Але готельний номер, чашка гарячої кави і ванна з яблучною піною були гарними помічниками.  І за годину-другу я вже спала в ліжку, що було, ніби з лебединого пуху.

ID:  455593
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.10.2013 19:09:54
© дата внесення змiн: 20.10.2013 19:09:54
автор: Sama_po_Sobi

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (813)
В тому числі авторами сайту (7) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Enol: - неопалимий
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: