|
Туман опустився, осів і став чекати. Він жадібно назбирав собі околиць міста, трохи спальних районів та перших щаблів багатоповерхівок своїм дрібним дощем, осідаючи і на шкірі ранкових перехожих.
Я також прокинулась, як і багато хто того дня- зовсім не виспаною. Не встигла поїсти, залишила гарячий чай коло комп"ютера і замість ретельного випрямлення недбало зав"язала волосся. Такі дрібниці не дають зібратись докупи. Звично влізала в скрипучу маршрутку, шукала в кишені гроші, згадувала плани зовсім по-новому. Я їхала до тебе, бо ще місяць тому почала діловито вчити польської. Ти був недбалим учнем. Всі наші зустрічі, час для яких я вишукувала понад силу зривались, бо ти зайнятий, а завдання додому виконувались упівсили, не до кінця, або ніяк.
Не підготована, я судомно стискала телефон, поглядаючи на годинник, ксерила тобі методичку.
Приміщення не знайшлось, в кав"ярні неподалік було багато студентів, тому ти скерував до затишного закладу на початку Чорновола.
Туман вже давно висох, зник, вивітрився. Погода тепліла, листя падало, час летів скажено. Ми вчились.
- Замов собі що хочеш.
"Що я хочу. Я хочу спати. Вчити. Згадати поточні страви"
- Чай. Мабуть цей. Так, цей.
"Вдячна. Мало з ким можна бути такою простою, без наворотів, лукавств, не грати когось бажаного співбесіднику".
На першій годині, відчула виснаження. На межі своєї сконцентрованості, я щось пояснювала і з цікавістю ловила кожен твій жест, дивилась на руки, жадібно пила спілкування. Дзвінок.
- Так. Вино, мабуть два. Яких? Ні, краще без коньяку.
"Це не твоє діло. Ти вчиш. Ця розмова нічого не означає для тебе",- казала я собі. "Але що це. Святкують. Певне в дівчини свято. Або його проводжають в польщу. Або..."
- Давай щось поїмо.
- Ні,- засоромилась я. Я буду гірше думати.
- Впевнена?
- Невпевнена. Погодуй мене.
"Хто ми зараз тут. Пересіклись як випадкові люди, несли кинутий жереб кожного дня. Своїми дорогами, що на повороті пересіклись, збудували перехрестя з розвідними мостами. Мости піднімуться скоро".
- Чув Тоня пішла в монастир
- Так. була на облечинах. Вперше. Питаю її рік тому десь,- "Ну ти не хочеш діток?" Я ось колись точно хочу.
- Не знаю нащо це їй
Подивилась розсіяно через вікно. "Як донести до тебе стільки інформації. Втома. Втома."
Ми вийшли в теплий світ. Ти заплатив, я забула подякувати. Провів. "Нічого не знаєш, ледве читаєш, я тебе не побачу більше"
- Ідеш зі мною забирати фотоапарат?
- Ні, я обіймаю тебе і додому.
- Логічно
Ось ти уже перебіг вулицю. Кудись звертаєш. Я своєю дорогою далі.
Ледве йду. Віддала забагато сили.
Того ж дня ти заручився, або одружився. Не знаю, бо дружби в нас уже давно нема. Не спілкуємось.
***
- Є людина. Нема людини. Яка різниця?
- Як яка, -відволікаюсь я від вивалювання вареника в сметану,- є ж люди в тебе такі точно, яким коли тебе не стане буде зле.
"Є люди, які тебе люблять. Як надзвичайно могти тебе любити привселюдно, напоказ. Не так як свого часу доводилось мені,- боязко, невзаємно, боляче", подумала я і вдоволено колупнула свій вареник.
***
Туман повільно сповз на місто зранку. Я прокинулась від того, що ти мені снився. Не попрощався, побіг до тих, що дорожать, не тривожать.
Я не можу тебе повернути в своє життя.
ID:
456810
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2013 01:27:41
© дата внесення змiн: 27.10.2013 01:28:32
автор: Harmonika
Вкажіть причину вашої скарги
|
