За ніч до страти
Отак… Піду в ніщо, моя кохана…
Я зупинити щастя не зумів.
Коли в душі ятриться гнійна рана
Твоїх болючих, безнадійних слів:
«Я не люблю. Ніколи не любила!»
Хіба ж так можно серце розбивать?
Й за віщо ти мене в той день простила,
Коли це маю Я тобі прощать!?
У смерті моїй будеш винувата,
Бо ти – причина всіх моїх страждань.
Як постріл пролунало слово ЗРАДА
(О, ти мені брехала без вагань!)…
За віщо ж смерть? Я мертвий однедавна.
І двічі згинуть хіба можу я?
У грудях, ні, не серце – дірка, рана,
В душі – печаль… ТИ БІЛЬШЕ НЕ МОЯ.
За годину до страти
Ні, я – не вбивця! Чому ж вирок – страта?
Я злочину вчинити б не зумів.
Була то всього на всього розплата
За всю брехливість її дій і слів.
Я не жорстокий. Вірив лиш у краще…
(І за віщо мені кара така, Боже?)
Вона ж звела любов всю на нінащо, –
Ніколи я простить її не зможу!
За 10 хвилин до страти
Ревнивець? Вбивця? Може… Ви – теж люди,
Не в праві проклинати і судить.
У мене іншого уже життя не буде,
І вдруге я не зможу полюбить.
Я пам’ятаю зляканий і дикий погляд
І подих, що останнім змовк у горі.
Зі мною й в пеклі буде оцей спогад
Про руки мої, що зімкнулися на горлі…
Я не хотів убить… Ні, я таки хотів.
Як не моя, то вже нікому не дісталась.
Мовчіть! Я все життя її любив,
Вона в душі моїй навік зосталась!
Це – вічність. І ми будем там удвох.
Я вбив, тепер іду слідом за нею.
І це – не сповідь, це вже епілог:
Вона усе ж таки лишилася моєю.
За хвилину до страти
Прощайте. Мої руки у крові,
Та я не каюсь і вини не признаю.
Лиш одна думка в моїй голові –
Її знайду хоч в пеклі, хоч в раю.
І хай мене не стане. Все одно
Любить її не перестану й після страти.
Життя утратило для мене сенс давно,
Без нього ж мені нічого втрачати!