Десь там на горі,
Тремтять де зорі
І вітер стиха колише ліс.
В траві зеленій,
Немов на сцені,
Юнак здригався від гірких сліз.
А поруч нього
Сопів волого
Його осідланий гнідий кінь.
І тільки вітер
Хотів облити
Небесним вихором зняту тінь.
Усім нещастям
Білява Настя,
Лукаво викрала, що спокій.
Юнак Арсеній
В траві зеленій
Вже остаточно позбувся мрій.
Піднявся нишком
І, наче кішка,
Заскочив гнучко він на коня.
Поїхав полем
Шукати долі
Гіркої істини хоч зерня.
Хоч їхав довго
І ледве човгав
Зморений світом білим юнак.
Та ключ до правди
Лишив назавжди
У серці чистім болючий знак.
Як гірко знати
І відчувати,
Що тим тікаєш і не втечеш.
І лиш незримо
Тебе підтрима
Ангел-хранитель власним плечем.
Їхав в безодню
Хлопець самотній,
Душу собі терзав каяттям.
Чи повернутись,
Чи розминутись
І знову стати нужденним життям?
І оглянувся,
І схаменувся
Стрімко коня повернув назад.
Мчав у весь опір,
Вилитий сокіл,
Напружений, молодий смарагд.
Прагнув обняти,
Поцілувати
Кохану Настю чимдуж сильніш.
Й кінь прудконогий
Читав дороги,
Як кимсь написаний білий вірш.
М’яко Арсеній
В трави зелені
Скочив з свого гнідого коня.
Назустріч одній,
Що вкрала спокій
Прудко біжить до кохання-вогня.
Серця відкрились
І полюбились
Хлопець Арсеній і Настя все ж.
Вийшло кохання
Світлого рання
З ясних берегів, навіть з меж.
Десь там на горі,
Тремтять де зорі
І місяць тихо п’є із криниць.
В траві зеленій,
Немов на сцені
Зібралось безліч чужих таємниць...
