|
Я так скучила за тобою... я так хочу тебе обійняти, просто заритись тобі носом до шиї, тихо-тихо і глибоко вдихати твій запах, твій рідний такий для мене запах... щоб він розтікався теплом по моєму тілу, щоб зігрівав мені душу і зупинив для мене час, щоб поміг забутись, просто відніс мене в той світ, в ту мить, де ми разом... в ті солодкі часи коли ми насолоджувались один одним лежачи цілими днями в ліжку, абсолютно не піклуючись за те, що всі вже давним-давно повставали... чудові часи, часи коли ми були щасливі... коли я плакала від щастя... а зараз? Що я маю зараз...?
Так важко засинати без тебе... прокидатись в новий день... і знов без тебе... так важко розуміти, що життя перетворилось в просто існування... виявляється, за один день можна втратити сенс абсолютно в усьому... ніколи б не подумала, що я колись втрачу бажання прокидатись... без тебе дні абсолютно пусті, вони позбавлені будь-яких фарб... і це так дивно відчувати себе ніби овоч. Таке відчуття, ніби тебе не добили, і ти ходиш напівмертвим, справжнє зомбі... і ця апатія до всього їсть зсередини, абсолютно не залишаючи сил на боротьбу.
Я ніколи не забуду ті емоції, ті почуття що ти мені давав... і ми такі дурні, такі вперті... як же ми псуємо все своєю гордістю, принципами! Адже так мало зусиль нам потрібно прикласти для щастя. Дійсно мало, і ми могли б це зробити… але знову ж, ми, як завжди, все ускладнюємо... Коли чогось хочеш, ти цього добиваєшся...так чому не можна бути просто щасливими? Чому не можна піти проти всіх принципів і довести самим собі, що господарі в цьому житті ми і тільки нам вирішувати що буде далі!?
Ми з самого початку обрали неправильну тактику. Потрібно бути одним цілим, а не тягнути кожен в свій бік. Ми занадто багато брали на себе, старались довести один одному незрозуміло що, показати які ми незалежні... і що ми маємо зараз? Пустоту всередині, сірі дні і самотні ночі... знаєш, я багато чого зрозуміла... потрібно радіти тому що маєш, насолоджуватися моментом... адже колись цього може не стати...
Нам потрібно просто відкинути своє "я" і голосно сказати "МИ". Як же ми не можемо зрозуміти, нам добре коли ми разом, і окремо ми пропадаємо, місця не знаходимо собі. А все чого? Бо ми два барани на кладці, такі ж вперті і стараємось показати свою перевагу. Ми не розуміємо, ми одне ціле, навіть не половинки, а ціле, коли ми разом, МИ довершені. Невже нам так важко було бути щирими? Ми ж обоє знаємо як любим, а так боїмось це показати, думаючи, що цим проявляємо слабість... ні, так ми проявляємо тупість... дійсно... ну хіба не краще робити те,що зробить тебе щасливішим? Хіба той спір,та сварка варта тієї відстані яка формується між нами?
Як багато було зроблено лишнього... як багато зроблено помилок... їх могло б і не бути... якби, знову ж, ніхто з нас не старався довести іншому свою перевагу та незалежність. Час не повернути, їх не виправити, але той досвід залишиться назавжди... потрібно припинити звинувачувати один одного...
Може, колись, ми знов все повернемо, може, колись, ми зможемо почати все спочатку. Так, саме з початку, не нестимемо той багаж образ, помилок... можливо, колись, ти повіриш мені, можливо, колись, ти повіриш в НАС...
Я так багато всього переосмислила, я так багато передумала... та сама я безсила... без тебе ніяк, без тебе нічого не вийде... тільки разом. Не "я", не ″ти″, а "МИ"... не старатись ставити один одного на коліна, а йти поряд, рука об руку.
Ми зможемо зробити все, варто тільки перестати боятись і повірити в новий початок абсолютно іншого, кращого...
ID:
462686
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.11.2013 00:58:17
© дата внесення змiн: 27.11.2013 03:06:53
автор: П`яна Мері Попінс
Вкажіть причину вашої скарги
|
