«…Життя як скло несемо у руках…»
(Арсеній Тарковський)
Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідьko каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв).
Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була.
Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…)
Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.
Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»
Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.
Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча.
Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:
- Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…
(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)
- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…
Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені.
- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було…
(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)
- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота…
Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…
(Світлина автора. На світлині та сама колиба…)
2013
*Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі….* - тільки заради цього уривочка можна було так далеко забратися вас довго не було, Артуре
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Реальна історія? Справжній ризик і будди у Карпатах? Гострота ризику, спокій і тиша - чудовий контраст, гарне оповідання
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це справді реальна історія - я трохи тільки її літературно прикрасив. "Вуха землі" - за залишки військової локаційної станції "Памір"... Події сталися в серпні цього року. Розповідь пастуха перевірити, звичайно, неможливо. Імена - вигадані.
ну, що ж... хоч за оповіддю Вашою слідом пробралася - туди, де природа сама... і чАсу нема, а є ліс і простір... шкода лише, що така безнадія тут... але це тільки "поверхня" Ваших вражень - за нею є інше... те, без чого - ну-ніяк...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Саме так! Дякую за розуміння! Насправді світ прекрасний. І в кожній події є свій позитив...
)) Тільки у Пєлєвіна суцільні фантазії, а тут в основу твору покладені реальні факти і реальні події, що відбулися у серпні цього року... 
вас довго не було, Артуре 
Гострота ризику, спокій і тиша - чудовий контраст, гарне оповідання 
А чому "майже"???
