Пусті слова…
Вони поллються річкою по небу.
А потім стануть хмарами, і піде дощ.
Заллють все те, що знане й бачене до тебе.
Та й те, що мало б бути,
Й те заллють також.
А все від того, що казати треба,
Все те, що думаєш, чи відчуваєш ти.
Не весь же шлях, одним нікчемним звуком
Лунать в житті, щоб втратити його якось.
І стали б наші будні, приторно-казкові?!
Не щирість погляду – давно вже звичний жест.
І посміхатись щ́ораз, наче свято в когось…
По суті – морок й тінь, живуть в тобі також.
