Коли зникатиме світло, і хтось рукою закриє лампадку, страх починатиме відроджуватися у серцях самих слабкодухих, і вони як миші тікатимуть з цієї планети, яка плаває одинокою галерою у морях і океанах холодного Всесвіту…
Коли до тебе говорять на «Ви»…
Ти відчуваєш старість і глибоку ненависть до неї…
Печально скуйовдиш сивину голови…
І підеш за стіл, за яким святкують твої ювілеї…
Життя було як так казка, медом полита та сповнена снами
Але Ти завжди шукала вітру у хмарах, літала з ним по кімнаті
І завжди перевіряла на міцність те, що між нами
І ТАК ти права, найбільш я любив зривати з тебе ті плаття…
Не їж кожну днину, як перемелену часом зернину
Не проси у ближніх хліба, та не пий багато вина
Ти сама по собі жива лиш наполовину
Зі мною, рідненька ти сотвориш дива…
Нізащо не відступай від відомих тобі істин, реальність це стежина посипана гравієм і склом, а ти йдеш по ній босоніж, але завжди легше коли ти від цього болю стикаєш чиюсь руку…