1
Густо сивіють ночі, і світяться дні –
Злотом листя висвічують
крізь янтареву прозорість.
Щось про себе нашіптуть клени, мені
Заглядають у вічі їх вистиглі зорі.
Ось вітрець налетів і вітрила напнув –
І тріпочуть вони у прозорому сяйві.
Дивні чайки від щогли у просинь ясну
Відірвавшись летять, ніби тут вони зайві.
Ще вітрила крилатих наповнені мрій,
Та збентежені вітром, схвильовані, чують,
Що по їхній останній, янтарній, порі
Прийде той, хто жорстоко лінчує…
І в крилатих з’явилось бажання злетіть
І про себе відкрито повідати світу.
Доведеться комусь у цім леті згоріть,
А всім іншим – спуститись на землю й пригрітись.
Приголубить усіх, заспокоїть земля.
... Та ось вітер ущух – відлетіли тривоги.
Клен блаженно всміхається, як немовля,
Килим зоряний стеле під ноги.
2
О дивна осінь! В необачнім леті
Не розгуби багатства дум і почуттів!
Впаде на них мороз – стривожиться планета
Й душа, пригнічена майбутнім, поготів.
Ти лиш одна отак, по щедрості одвічній,
Даруєш нам за прикрощі життя
Умиротворення й навіюєш незвично, -
Нехай ключами журавлів,-- любові почуття.
