А розум же казав:
"Постій, не руш!"
Він все в секунду пригадав:
Мізерність кишенькових душ,
Що завжди обіцяли поряд бути,
А раптом що, тікали з усіх ніг чимдуж,
І смак солодкої отрути,
І дотик підлої руки,
І безкінечні всі маршрути,
І спантеличені думки,
Заплутані, холодні та стрімкі,
Мов води бистрої ріки.
Пусті розмови, та лункі,
Порожні та безликі люди,
І їхні почуття бридкі.
А я продовжую писать етюди,
Псувати думкою папір,
Бо ж серце каже: "Все ще буде!
Ти почекай лише, повір,
Твоє десь поруч зовсім бродить,
А я ж продовжу з розумом турнір".
Якщо вже поруч, хай заходить,
Я з радістю його прийму,
Хай тільки віру не стривожить.
Його я міцно обійму,
І розум не захочу чути,
Свою безмежність в нім знайду.
Усе старе скоріш забути,
У ньому стрімко потонуть,
Та чи у силі ризикнути?
Та чи така вже мо́я суть?
Вже душі всі давно банкрути,
Та маю це нове збагнуть,
Насмілитись й таки стрибнути
У незбагненний вирій небоокий,
Та не забути б парашути,
Він може бути зависокий,
До нього падать сотні миль,
А раптом він жорстокий,
І не оцінить всіх зусиль?
Не розумію свій неспокій
Та важкість неспокійних хвиль.
ID:
477027
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.02.2014 09:47:54
© дата внесення змiн: 04.02.2014 09:47:54
автор: LizaZ
Вкажіть причину вашої скарги
|
