Колись жила дівчина мила,
тиха, ніжна, особлива.
Й не бажала ніц нічого,
окрім сонячного дому.
Голос її лився дзвоном,
руки палко обіймали.
Пам'ятають всі її,
хоч ніхто і не згадає.
Полетіла світ за очі
однієї ночі.
Покохала та не хтіла
швидко розлюбити.
І далеко полетіла,
де палають очі світла,
і оспівують природу,
як жіночую основу.
В тій країні всі чекали
на її прихід нежданний.
Як зустріли, то надали
їй ім'я нове і справжнє.
І лишилася дівчина
нібито в раю назовсім,
але не забула досі
про кохання з Батьківщини.
І відмовилась від раю -
не могла розкошувати
в той момент, коли єдиний
без її обійм згасає.
Повернулася в домівку,
запалила світло в хаті.
Світло, що із раю вкрала,
щоб згоріти в момент щастя.
