Я упав в сорок першім…
О мамо, пробач!
Донині
солом’яна стріха,
рушник
і святковий калач…
Нас двоє було, –
гвинтівка – одна…
Стоїть обеліск,
імена…
Була тоді осінь,
а ніби весна…
Він поруч лежить
в одній гімнастерці
донині. Він спить!
Я ж досі
ніяк не засну –
всі думи про тебе
єдину, одну!
Хто хату починить,
води принесе,
у будень,
на свято
у гості прийде?
Три дні і три ночі
не їв і не спав…
А тільки стріляв і стріляв.
Мене не шкодуй ти –
війна є війна…
Таких нас багато –
карбовані дрібно
усіх імена!
...На третій день танки.
Граната –
і танк запалав…
Пораненим в груди
в траві я лежав.
…На Свята Великі
тут – квіти, вінки,
все прибрано чинно,
співають пташки…
Тоді була осінь,
а наче весна…
Я кров’ю стікав,
а ворог поганий
мене все топтав і топтав!
…Всі славлять солдата,
напевне, й мене,
та вголос ніколи
не кажуть про це.
Дві в мене могили –
є друга в селі:
свічки там палають,
там любо мені!
Й ім’я там – не слово пусте!
От тільки, матусю,
хто дров тобі знову
в цей рік завезе,
порадує словом,
до хати ввійде?
Прости мені, мамо,
я, може, б і жив
і внуків веселих
тобі народив…
Не стерпів зневаги –
гранату зірвав,
помстився я ворогу –
сам же не встав…
Я чую промови
і гарні слова...
Тоді була осінь,
а наче весна…
Всі славлять Солдата,
Героя…
Можливо, й мене,
та тільки хто скаже,
хто скаже про це?
Створено: 1988 рік
Опубліковано: "На зламі дня" - Львів: "Тріада плюс", 2004. 100 с.
С. 68 - 70
Т. Василько відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спеціаьно перечитав твір. Там тема, стиль, слова, ідеологія абсолютно інші. І все ж щиро дякую! Що поробиш: життя, любов і смерть, як не парадоксально, а таки невмирущі
