- Ще вчора третьокласники одного з навчально-виховних закладів Львівщини були справжніми шибайголовами. Вони носились, мов шалені, по коридорах школи на перервах, збиваючи з ніг одне одного, штовхались у їдальні, галасували, спізнювались на уроки. Ще вчора третина з них не готувала усних домашніх завдань, таких, як от вірш вивчити чи правило якесь. Любителі поговорити порушували дисципліну на уроках.
«Важкі діти!» – часто говорила своїм колегам про них їхня класна керівниця Оксана Петрівна. Однак вона не здавалась, постійно проводила виховну роботу зі своїми вихованцями: розказувала про людську гідність, читала вірші на моральні теми, розповідала повчальні історії з життя відомих людей, прагнула пробудити в душах дітей світло, закладене Богом.
Свідомість її учні потрохи росла. Особливо це стало помітним після 30 листопада 2014 року (розгін і побиття студентів на Майдані в Києві). В класі, який вела Оксана Петрівна, все більше лунало вивчених правил і віршів, вчинялося добрих вчинків (взаємодопомога одне одному, захист, підтримка) і все менше було спізнень на уроки, галасу і штовханини на перервах.
Після 20 лютого (масове побиття людей на Майдані у Києві, на вулиці Грушевського з численними смертельними випадками) діти не просто змінили свою поведінку, вони якось зорганізувались, подорослішали.
Хронологія їх вчинків у ці часи була такою:
22 лютого. Діти зібралися на великій перерві біля українського патріотичного кутка, щоб спільно промовити молитву за Україну. Молились, піднявши руки вгору.
23 лютого. Андріана, відмінниця й найвища в класі дівчинка, принесла свічку з дому, попросила поставити її біля образу Ісуса і запалити в пам’ять про загиблих героїв у Києві. Класний керівник зробила це, діти спільно помолилися за душі Небесної Сотні. Після цього Вероніка та Марія, вигукнули: «Герої не вмирають!» Решта учнів підхопили цей заклик і повторили його тричі.
24 та 25 лютого – вихідні дні.
26 лютого. Знову ж ті самі активістки Вероніка та Марія на великій перерві взяли в руки прапор України – мале полотнище на підставці з патріотичного кутка, і, піднісши його над своїми головами, пішли поміж партами. За ними рушили (колоною) інші учні класу (хоч не всі, деяким хлопчикам ще треба духовно рости). Діти крокували і співали Гімн України «Ще не вмерла України…» цілу перерву, щораз закінчуючи свій спів закликами: «Слава Україні!», « Героям слава!»
27 лютого. Зранку, перед уроками учні класу спільно з їх класним керівником Оксаною Петрівною помолились, як звикло, один раз «Отче наш» і один раз «Богородице Діво» за Україну. Потім вчителька від імені учнів попросила в Бога, щоб він дав дітям розум, послух, здоров’я, а їхнім сім’ям і всій Україні мир, злагоду і достаток (у класі всі учні – християни, причому однієї конфесії). Після цього Марічка мовила: «А давайте спільно промовимо молитву «Боже великий єдиний, нам Україну храни», ми її вчили на уроці християнської етики». Всі закричали: «Давайте! Давайте!» Вчителька погодилась. Стали перед образом Божої Матері зі сином Ісусом, стали промовляти слова молитви – чемно, щиро, тепло. В їхніх очах не було ні страху, ні тривоги, ні невпевненості. У їхніх очах горіла віра і надія на краще життя в Україні.
І тоді Оксана Петрівна зрозуміла, що у неї не «важкі» діти, у неї найкращі діти в світі!
Шкода тільки, що вони так прозрівають коли відбуваються страшні події. Займалися б батьки нормально вдома, було б таких дітей набагато більше. Спасибі за розповідь.
Під крилом у Любоньки зростуть справжні патріоти.......
Діти сприймали весь жах болючіше...... Цей біль і свої страхіття вони понесуть з собою в доросле життя.......
Спасибі!
