Зараз нічого не пишеться. Розбирає тільки злість від власного безсилля. Переглядав старі свої віршики і наткнувся на цю, давно ще написану поемку.Ті що прожили в Радянськом Союзі, зразу відгадають як давно. Дивлюсь на сьогоднішні події і думаю, невже ті люди що бігають по площах з росіськими прапорами і закликають російську коричневу чуму сюди, знову хочуть повернутися у той час, у той кошмар, бо Росія для простого люду залишилась такою, а можливо стала ще значно гіршою.
В кафе зустрів її,
Було брудно і сіро.
Обідрані стіни
Зелені були
Кульгаві столи...
Пришпилений клаптик паперу
З портретом вождя.
За стійкою тітка огрядна,
Біля каси інша, ще гірша здаля.
Біля стійки
Пики неголені,
Котлета за дванадцять копійок
Гранчастий стакан
Скрізь туман
Димова завіса
Обман.
Крізь туман
Личко гарненьке майнуло
Неначе сонечко сяйнуло
Світлячок в ночі.
Білосніжний фартух
З ганчіркою в руці.
Личко, руки
Гарне все.
Фартух неначе фата
Ангел, Свята
В сигаретнім диму
Серед сміття.
Де ростили, плекали тебе
Де цю зірку взяли
І чому віддали.
Я приходив в кафе
Ще не раз,
Я її полюбив
Вільна хвилина – сюди.
Котлету за дванадцять копійок,
Стакан води.
Сьогодні знову, та нема.
Зухвало дивиться стара:
Нема та вже й не буде.
Сіра темінь це кафе.
І все.
Розтала любові мить.
Красо ненаглядна,
Нехай щастить.
