Пташечка мила у небі ширяла.
Подихи вітру всім серцем кохала.
Дуже раділа, що вміє літати.
Волю щаслива крильми відчувати.
Сяяли очі від щастя, мов зорі.
Бачили й небо, і землю, і море.
Бачили все, що чудове на світі.
Крила носили промінням зігріті.
Крила носили, де серце хотіло,
де душа рвалась, туди і летіли.
Але так сталось, що зрадили крила,
й стежку до волі назавжди закрили.
Клітка золочена в гості просила,
цінним камінням до себе манила.
Пташка не стрималась, духом злетіла,
крила розправила і полетіла.
Вже за межею безпеки відчула,
близько біда! Та назад не вернула.
Крилам здійнятися сили не стало.
Плакали очі і серце ридало.
Серце боялося і тріпотіло.
Тіло беззахисне дрібно тремтіло.
Вже зрозуміла вона, її доля --більше ніколи не бути на волі.
В клітці, що цінним камінням сіяє
пташечка жалібно тихо співає.
..
Те, що красою своєю манило,
те, що так вабило, те й погубило!
