«…ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни…»
(Шон Маклер)
Здається, вчора було тихо,
Верба скрипіла понад ставом,
А ластів’ята попід стріху
Надвечір прилітали жваво,
Щось жебоніли у гніздечку,
А дітлашня мамкам пищала,
Як вранці з лісу недалечко
Червоне сонечко вставало…
Це все було, здається, вчора,
Було так тихо в тому лісі…
Тепер за лісом бродить горе –
А ластів’ят немає в стрісі.
Мов ступа гупа за полями –
Чи то війна, чи то навчання…
А люд тривожиться ночами,
І дивиться на обрій зрання.
Ще не горить, лиш бродить лихо,
Мов кіт ступа на підвіконні –
І так тривожне оте «тихо»,
Що попіл в кожного на скроні…
Бач, небо так печальне й сіре –
Хоч сонечко таке яскраве,
Бо злим сліпцям забракло миру
Бо вони прагнуть в силі й славі,
Не сіявши, колосся взяти
І, власне, спопелити ниву…
Ножа так точить брат на брата
У мить гірку та нещасливу.
А завтра і в сліпця так буде –
Землі забракне під ногами
І гнатимуть сліпця всі люди,
Яких зробив він ворогами,
Яких облудою дурманив,
Які волали йому: «Слава!»
За жадобу й війни тумани,
Яку бажа душа іржава.
Здається, вчора було тихо…
