|
Правду кажуть: «Те, що доля тобі вирішила дати, не можна не збільшити, ні відняти. Навіть через багато років люди знаходять те, що здавалося втратили назавжди: кохання один одного…
Час рікою спливав, а Роману ніяк не траплялася та, в яку б закохався до нестями. Парубкував, працював завідуючим магазину, а вечорами возився біля старого мотоцикла, якого по запчастинах склав своїми ж руками.
Багато дівчат крутилося біля нього, та усе дарма, ні до жодної серце не лежало. Навіть сватати стали, а це найбільше дратувало хлопця. Через це майже щодня у хаті були сварки. Мати хитала головою, примовляючи: «Ой, зостанешся ти, сину, у парубках, як Мишко Холодний. Ходив, перебирав, а тепер нікому не треба. Та ще й у стопку заглядати став!» А він відповідав: «Мамо, пильнуйте свого носа, а не чужого кожуха. Ось Микола сусід теж ще не одружений, і нічого, ніхто й слова кривого не скаже. А то розвели тут агітацію!»
Батько мовчав. Набридла і йому ця одвічна тема. За капелюха та й до сусіда, так сказати зняти стрес. Тривало усе це недовго…
Одного дня Роман, як завжди обслуживши останніх покупців, зачинявся на обід. Коли до магазину увійшла незнайома вродлива дівчина. Він подав їй товар і зав’язав розмову, аби не відпустити красуню. Порозмовлявши, довідався, що приїхала вона до тітки у гості. Сама із міста, навчається в університеті на лікаря-педіатра. Роману було цікаво з нею, хотілося б ще поговорити, але Олеся поспішала. Тому, довго не думаючи, запропонував сходити увечері з ним до клубу.
Відтоді вони стали часто бачитися. Роман закохався по-справжньому. Але з кожним днем на серце тиснув сум. «Скоро йде час, - промовив хлопець міцно пригорнувши до себе Олесю. – Скоро прощатися будемо. Ти їдеш, а я залишуся тут один, без тебе». « Але ж я приїздитиму на вихідні. Чи… невже ти думаєш, що я покину тебе?» - спантеличено подивилася на нього і знову поклала голову на його плече. «Ні, не думаю, я просто тебе чекатиму. А це так важко!»
І справді, Олеся приїздила до тітки на кожні вихідні. Через кілька місяців запросила й Романа до себе, щоб познайомити з батьками. Ті запропонували хлопцю переїхати після одруження до міста. Усе було б добре, якби не його мати. Захотілося їй, щоб молодята розписалися у сільраді, а після весілля будували хату на їхньому городі, аби ділянку не віддали комусь іншому. Олеся була проти. Адже ще навчалася, одразу після закінчення університету намічалася робота у міській лікарні. Тому обоє вирішили ще не поспішати і добре обдумати плани на подружнє життя.
Так сталося, що магазин, де працював Роман, обікрали. Йому довелося шукати нову роботу. Один із товаришів їздив на заробітки до Росії. Тому Роман вирішив й собі податися. Про це усе повідомив Олесі. Звичайно, вона не хотіла його відпускати, відмовляла, наче відчувала, що надовго розлучаються. Ніхто не знав, що це буде їхня остання зустріч з перервою на двадцять п’ять років.
Олеся чекала Романа. Кохання міцно пов’язало їхні серця. Він там, у Росії, щоночі згадував останню зустріч з нею. Мріяв про весілля, яке одразу відгуляють по поверненню додому. Але не усе пішло як хотілося. Зароблені гроші не віддали, ще й пригрозили, що уб’ють. Тому довелося йому та ще кільком хлопцям шукати іншу роботу, аби заробити на дорогу. Від тієї безвиході, що сталася з ним, перестав писати листи. А Олеся, хоч і кохала його, згодом вийшла заміж за свого колегу по роботі Ігоря, який працював травматологом. Їхні батьки були давніми знайомими. Дізнавшись, що діти працюють в одній лікарні, вирішили звести їх разом.
До Романа повернулася фортуна. Він познайомився з одним чоловіком, який допоміг з роботою. Коли усе налаштувалося, написав кілька листів Олесі, але відповіді так і не отримав. Про усе дізнався з материного листа. На серці шкребли кішки. Став у стопку заглядати. Але, узявши себе в руки, повернувся на рідну землю. Кілька раз вижидав Олесю біля лікарні. Хотів підійти до неї, поглянути в очі, спитати навіщо так вчинила. Так і не зміг. Вирішив похоронити їхню любов глибоко у серці. Вирвати сум із душі…Поглянув на неї востаннє і пішов геть… в осінь, яка лягала на його плечі вечірнім туманом. Повернувся до рідного села і почав жити з чистого аркуша.
Через кілька місяців одружився на дівчині із сусіднього села. Жили заможно, будувалися, ростили трьох синів, мов яструбів. Але не кохав він Катерину, проте поважав як жінку, як матір своїх дітей. Може, й здогадувалася вона про його нелюбов до неї та мовчала, трудилася, мов бджілка, для дітей та внуків.
Невдовзі захворіла його мати. Після її смерті пішов слідом і батько. А через два роки трагічно загинула Катерина. Переживав її смерть, важко було на душі, наче втратив найрідніше. Залишився із синами та хворою тещею.
Одного разу, прийшовши на кладовище, щоб провідати дружину і батьків, зустрів Олесю. На ній була чорна хустина. Вона не одразу його впізнала, роки… А він ніколи не забував її зелених, мов морська безодня, очей та стрункого стану, який протягом років залишився таким же дівочим.
Розговорилися про життя. Як виявилося, вона теж залишилася вдовою. Дві доньки уже мають свої сім’ї, живуть окремо. А вона зосталася одна, у пустих стінах.
Роман узяв своє незабутнє кохання попід руку і більше не відпускав. Олеся переїхала до нього у село. Разом поралися по господарству, чекали кожні вихідні у гості дітей. За святковим столом вони часто згадують свою молодість, співають українських пісень. Найулюбленіша пісня Романа, яку заводить, дивлячись на свою кохану дружину: «Причарувала серце і душу, тепер навіки любити мушу…».
ID:
463211
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.11.2013 00:44:31
© дата внесення змiн: 30.11.2013 00:44:31
автор: Юлія Мрійна
Вкажіть причину вашої скарги
|
