2
Пройшло три десятки років із того часу, мале дитя виросло і перетворилося в розкішну молоду жінку, у якій нічого уже не нагадує про загублене у старому саду поміж трав дитинство. Довгі пасма світлого волосся неслухняно накривають плечі і плутаються. Струнка постать незворушно стоїть у кімнаті, стіни якої пофарбовані у білий колір. Погляд туманний, але пронизує собою до найглибших клітин. У ньому усе – і біль, і розпач, і безвихідь. Тремтячі пальці нервово перебирають клаптик паперу, то складаючи то розкладаючи його знову. І так протягом декількох годин. Уже не відчуваються ні змучені ноги ні відкриті широко очі, на яких видніються сліди невисохлих до кінця солоних сліз. «За що?», - тільки одне питання хвилювало її в ту мить. І запитувала не в когось, а у себе особисто. Питання на яке не відшукати відповідь, яке мучитиме ще не один день, місяць, рік.
Холодно, як же там холодно! Коли на вулиці липнева спека – чому так холодно? Що навіює такий морок?
…Уже нема думок, вони відлетіли разом із останніми краплями сил і денного світла. Поволі душу оповила самотність літньої ночі, яка посилювалась свіжою раною втрати. Рана, яка ще навіть не кровить, рана від якої поки що у стані шоку, хоч і триває він уже близько половини доби. На стіні невпинно міряє час годинник, він рахує кожну секунду і голосно сповіщає про це своїм «тік-так». Час не спинився, але таке враження що він стоїть на місці. Застигла картина не залишає байдужим жодної живої душі. Білі стіни, стеля, плитка на підлозі, білі простині, нерухоме жіноче тіло на них теж біле наче папір, білі халати. Так ось яка ти, смерте, біла, наче невинність, наче перший подих немовляти. Ти спокійна і стримана, горда і непохитна, розсудлива і безжальна. Так ось звідки віяло холодом – від тебе. Чого прийшла? Чого дивишся жалісно так, немовби глибоко співчуваєш і розділяєш тугу? Ще надто рано, було надто рано. Якби ж хоч декілька днів пізніше, хоч трішки. Невблаганна ти, робиш усе так, як сама того хочеш, забираєш найкраще що є на землі. Скільки ж хорошого у твоєму царстві мороку. І все тобі мало і мало, ніяк не можеш насититись. Скільки сліз пролито через тебе, розлучнице. Не порахувати . Твій поцілунок, либонь, найсолодший. Та після нього приходиться жертвувати найдорожчим – життям, яке прості смертні люди так досі і не навчилися цінувати, ставлять його на одні ваги із злобою, лицемірством, заздрістю і вимірюють грошима. Коли ж ми навчимося бути справжніми людьми? Де поділась щирість? І чому кінець кінців наші сни перестали бути кольоровими? Навіть смерть – біла, не червона, не чорна, а біла як зима. Її дотик можна порівняти із морозним лютневим ранком, із свіжою прохолодою змішаною з колючим вітром. Як і зима – заворожує своєю таємничістю, і так само лякає ідеальною чистотою і невизначеністю. Хоч раз заглянувши їй у вічі більш не можеш позбутися бажання побачити їх знову. Людська природа… як багато в ній невідомого та незрозумілого. Тільки той хто створив її, може зрозуміти до кінця, або ж майже до кінця, адже навіть творіння може стати загадкою для самого його творця (тим паче у наш час).
Спішимо… постійно кудись не встигаємо. Переступаємо через моральні принципи сформовані не одним поколінням пращурів і намагаємось довести не комусь, а собі, що так буде краще. Знаходимо сто виправдань, щоб не робити так як каже совість і цим же вбиваємо у собі її залишки, вимиваючи їх брудом, який тече у венах замість крові. Сумно, усе це сумно. І чи не справедливим є покарання? Адже заслужили, своїми гріхами ми це заслужили. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що вже пора зупинитися, що вже час переоцінити свої вчинки і, глянути на себе з боку очима глядача, який мислить критично і не поблажливо, без жалю і співчуття, без співучасті в тому що відбувається. Адже, рано чи пізно настає такий момент, коли спішити вже нікуди.
Тік-так…
Із глибин колись пережитого випливали один за одним щасливі і не дуже моменти, оповиті павутинням часу. Те що колись викликало таку бурю емоцій тепер здавалося безглуздо смішним чи навіть до простоти наївним. Маленький клаптик що був у руках перетворився в потертий обривок, він став схожим на душу – такий же пошматований і, чомусь вологий. Можливо, від спітнілих рук, а можливо і від досихаючи сліз. Постать красивої і молодої жінки важко було помітити у темряві. Вона сиділа темною плямою на білій плитці лікарняної порожньої палати. Уже не було на простинях бездиханного тіла. Не помітила коли його забрали і не розуміла чому її ніхто навіть не запитав чи хоча б не повідомив. Але як можна було таке не помітити, вона ж увесь час сиділа тут не відходячи? Як бджоли роїлися думки, але піднятися було несила, не переступити через межу зробивши хоч один єдиний рух. Наче страшно, бо за межею щось невідоме, незрозуміле і не пізнане досі. Своєрідне табу, яке є початком нового, чи то життя чи то зворотного боку його медалі. Але не це наразі важливо, важливим є інше, до чого ніяк не може дійти втомлена безсонням свідомість. До горла підступила гіркота і перекрила собою дихання, та цього не помічалось. Тільки годинник продовжував невпинно міряти секундами час. І кожна секунда відбивалась в голові важким ударом відчаю, при чому кожна наступна із наростаючою силою, ніби, намагаючись заглушити таким чином внутрішній крик, що рвався на волю, але так і не вирвавшись - роздирав собою груди, що важко раз по разу здіймались при кожному подиху, який здавалось буде останнім. В такі моменти зазвичай хочеться зникнути, розчинитися в повітрі або ж стати безтілесним та нечутливим, таким що не може пройняти ніяке земне почуття чи розуміння. Поринути в стан невагомості, абсолютного спокою. Але чи достатньо одного бажання? Хіба має людина владу над природою? Навпаки – природа має владу над людиною. І наразі саме вона – природа – керує емоціями, які самознищуються від взаємних протиріч. І, мабуть, саме тому погляд і є водночас пронизуючим та скляним, наче це не людина дивиться, а її водяне відображення.
Холодне , яскраво-червоне коло почало показуватися і проникати промінням у сумне приміщення крізь відкрите вікно. Багряного кольору небо зовсім не тішило, а навпаки – різало зір і огортало навіюючи паніку, всюдисущу та всепоглинаючу. Таку, яка в житті буває один єдиний раз, але відчувши її ніколи не позбудешся відчуття страху що це може знову колись повторитися.
«Тільки не здаватися, тільки би встояти, тільки би…», - лунав десь дуже глибоко голос, що змушував повертатися до життя. Нехай і не на довго, але він повертав у реальність, після чого ставало тільки гірше, лихоманило і ламало здавалось непоборний дух, від якого залишилась тільки видимість.
Тік…так… ще година, і ще, і ще одна.
Великі сірі краплі стікали роздираючими душу слізьми, наче, намагаючись собою змити відчуття втрати, самотності , страху. Десь далеко крізь все небо простягнулася яскравим спалахом блискавка із передуючим їй глухим звуком грому. Від важких патьоків і поривистого вітру одне за одним ламалося гілля дерев, супроводжуючись обірваним зеленим листям, що стелилося по мокрому асфальті і, наче, паперові кораблики плили за течією новоутворених дощових струмків. Здавалось, що тільки вони – струмки – радіють раптовій зливі. А каплі невгамовно лилися, збиваючись в суцільну сіру стіну, що стояла за холодним вікном, яке приховувало надто багато невгамовного нічим людського страждання. Злива, сльози… все змішалось. І ніхто не відає про те голосне ридання, яке все ж таки прорвалося крізь густу оболонку шокового стану. Через наростаючі звуки грому не було чути, що там – серед білої кімнати – вбита непередбаченими обставинами жінка виливає не просто сльози, а безвихідь, жаль, біль.
«Холодно. Чому так холодно?...»
«Вибач, Господи, прости…», - порушив тишу щемний шепіт пересохлих від спраги губ, які потріскали і на вигляд належали людині із великим багажем років, хоча насправді – 37 це не так уже і багато. Погляд, наче сліпої людини, змінився іншим – наляканим. Страх наповнив собою увесь простір невеликої кімнати і дихав у спину, пригортаючи до себе слухняне і втомлене тіло. Руки все так же тремтіли, а серце, здавалось, роздере груди і звільниться від простору в якому замкнули. Вирветься і пульсуватиме у тремтячих руках, вистукуючи останні акорди, які стануть благальною молитвою на відпущення гріхів. Та якби ж то усе могло так просто закінчитися. Не вирветься, не роздере грудей, а так і буде нити і врізатися у виски, у пам`ять, в якій назавжди закарбується ця зустріч із «білою» пані.
День…Другий. (вічність)
ID:
495825
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.04.2014 23:08:51
© дата внесення змiн: 05.05.2014 19:05:00
автор: Ксенія Фуштор
Вкажіть причину вашої скарги
|
