Повільно за обрієм світло зникає
Холодний Дух долі повсюди блукає
Кого він шукає, кого виглядає?
Він просто минуле своє забуває...
Морознії ріки і мертва земля
Хто за волю поліг, чиї тут тіла?
Наша свідомість забути це може,
Але не Дух – його це тривожить.
Кожне слово, почуте крізь сльози,
Кожне горе, прожите, як грози,-
Він все те знає і відчуває
І кожен день свій пам’ятає.
Кров проливали, людей убивали
Від лютого болю серця розривали,
Але він не скаже, що тяжко було,
Хоч люду багато тоді полягло.
Руки зв’язали, до стін прикували,
Їх кріпаками тоді називали.
Душа, немов птиця, у клітці закрита,
Літала у просторі рідного жита.
Трава зелененька, калина рідненька,
Гукає до столу замучена ненька,
Спогади ніжні, дитячі, ласкаві
В жахливі часи лише зігрівали.
Він все пам’ятає та спокій шукає
Там не знайшов – то тут ще блукає.
Блукає Дух лісом, блукає степами,
Стрімкими ріками, сумними стежками.
Прожив тяжкі муки Дух Кобзаря.
Мав добреє серце, як світла зоря.
Блукає Він всюди, блукає Він скрізь,
Та вже тут немає тих праведних сліз…
