|
Стояла хата, вся у лопухах.
Забіджена, під стать госпосі.
Село гуло. Село казало: "Ах,
Капарниця, аж пір'я у волоссі."
Усі обійстя, наче писанки.
Сади побілені, як є на Україні.
А в неї лиш два пси і бур'яни,
А в неї очі, як дощі осінні.
Чужа. Й по-нашому ні, ні.
Все мерзла та ходила боса.
Вселилась жінка по-весні
В халупу, що була до зносу.
"Хіба нам шкода. Най жиє, -
Постановили баби в церкві.
Обійстя є. І дах ще є,
А господари давно мертві."
Колись там жили два брати,
Але загинули в Афгані.
За ними сохли всі дівки.
Привезли в чорнім їх тюльпані.
Вона прибилась в той же рік.
Пішла одразу на могилу.
Лишилась в них на цілий вік,
Та все по-своєму робила.
Чужа. Бо двір у бур'янах.
Чужа, бо квіток не садила.
Чужа, бо Бог її - Аллах,
Ще й жила так, гейби не жила.
Роки пройшли і ця чужа
Зібралась, видно, помирати.
Шептались люди: от чудна,
І вперше всі зайшли до хати.
"Я вже давно вам не чужа, -
І лились сльози, наче ріки.
Ви всі мені давно рідня,
Я ж мала звідси чоловіка.
Мене там звали Фатіма.
А він зі мною залишився .
У нього очі - небеса,
І він на мене так дивився...
У нас був день і була ніч,
А потім з братом їх убили.
То я й пішла із дому пріч,
У вашу землю, де мій милий.
Я йшла у дощ, я йшла у сніг,
Збивала ноги аж до крові.
Мені ваш Хрест, таки поміг,
Нема релігій у любові.
Ви говорили, що чужа.
А я терпіла і мовчала.
Мені давно його земля
Своєю вже навіки стала.
Так славно було з вами тут:
Сади, пісні - це Україна.
А там - каміння, там не жнуть,
Там кожна в радість бадилина."
Вона померла. Фатіма,
Ота, що жила, як не жила.
Жінки зітхали: хоч чужа,
А нас по-справжньому любила.
Оксана Максимишин-Корабель
16 травня 2014р.
ID:
499942
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.05.2014 12:19:15
© дата внесення змiн: 19.05.2014 12:19:15
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
