Гей ти, з гранатометом на плечі
І ти із калашем в руці,
Ти бачиш сонце?
А вони вже ні!
Гей ти, з багряними руками,
То кров захисників моїх.
В руках своїх тримаєш долар?
О, ні в руках твої лиш смертний гріх.
Ех ти, спотворена людина!
Бездушний – вмерла твоя суть,
Ти знаєш, навіть не тварина,
В очах твоїх палає лють.
То ти за орден? За медалі,
Ступаєш берцем по землі?
Де з давніх пір лиш прагнуть волі
А не гнуть спини москалю.
Тобі нема спасіння й порятунку
І сон твій відтепер один -
Заплакана матір в чорній хустині
І зграйка всиротілих родин.
Ти певне, теж не повернешся,
З Першої Української війни
І нашим чорноземом поперхнешся
І буде він тобі важчий камінної плити.
Проклятим підеш прямо «к бісу»,
Бо він послав тебе сюди
Й йому розкажеш скільки вбив ти,
Йому медалі й ордени.
Але до того нагодуєш,
Своїх дітей м’ясцем війни
І їх на долю загартуєш -
Убивці ж діти є вони.
А поки кров неначе з виру
Накази, вибухи, стрільба
А поки, сльози наче з неба
І десь вже заряджається куля твоя!
