А що насправді в звуках цих… люблю…
Не розумію цього слова суті…
Так ніби я над прірвою стою…
Й збираю кульки ефемерні ртуті…
Так ніби вітром тополиний пух…
І почуттів накотиться лавина…
Один невірний рух… і на краю
Уже не я … а тільки половина…
Тому ніколи не скажу люблю…
Щоб не звучало це люблю банально…
Падіння мить… І серце я ловлю…
Вітрами пошматоване безжально…
Дощами… сонцем… росами впаду
На дні утопій… на краю Феміди…
Візьму за руку… й просто приведу
Тебе у ті сади Семіраміди…
Нехай вони відкриються тобі…
Оті долини африканських прерій…
І зникне сум… що жив в твоїх очах…
Розіллється на тисячі містерій…
Відчуєш прохолоду тих алей…
Моїх долонь вологу і сердечність…
І ту ледве вловиму паралель…
Яку ми називаєм безкінечність…
Бо скільки ще ходити треба нам
Стежками болю...відчаю... обману…
Як безнадійним двом мандрівникам…
Відкриється нам берег океану…
Облиш шляхи… якими ти пройшов…
Я проведу тебе по лезу скелі…
Насправді як основу із основ…
Ми віднайдемо воду у пустелі…
І не проси сказати те… люблю
Серед бетонів… пустоти… і бруду…
Щоби не прозвучало те люблю…
Як вирок всьому… ким була і буду….
Бо що насправді в звуках тих… люблю?…
Не поясниш ти цього слова суті…
Бо я насправді в ночі на краю…
Збираю кульки… ефемерні… ртуті…
Дякую ВАМ...Іриночко
Ох...я в захваті... 
