Стою на кухні, варю чай,
Пишу тобі цього бісового листа.
А ти там люби мене, скучай.
Адже все уже неспроста.
Завжди ці чортові думки,
Про слова мої, завше пусті.
І навіть дотиком коханої руки,
Не врятую я їх, вони надто прості.
Я звикла забувати усе, забувати,
Хоч в пам’яті і досі кожний момент.
Девіз : нічого не бачити та мовчати,
Ніби із фільму сірий фрагмент.
Струни давно уже порвані,
Поділені навпіл, мені і тобі,
І слова ці пусті,хоч римовані,
Такі ж як і ці довгі дні.
Звично, я завше прощаю,
Та цього собі не прощу.
Хоч всю ніч я молитви читаю,
Все інше я залишаю дощу.
Знаєш, давно пора гасити цю ватру,
Забирати, стирати дивні декорації,
Ну що ж, кінець мого театру..
Друзі,де ж ваші овації?