Жила, не думавши про плинність часу,
Жила, аж поки відлік фінішу настав,
Тепер шукає щодень в Бога спАсу,
Що у душі її з дитинства ще зростав.
Отак живемо, не цінуємо моменти,
Живемо ніби вічним є наш шлях,
Будуємо матеріальні постаменти,
Живем по правді лише в своїх снах.
Живемо так, неначе життя вічне,
Цінуємо коли до фінішу два кроки,
З маленького ми робимо трагічне
І так спливають нам відведенії рОки.
Отак й вона, жила, плануючи майбутнє,
Стрічаючи із усмішкою кожен день,
Чекала щодень щось незвично-незабутнє,
Співала пошепки своїх дивен-пісень,
А час ішов, душа тремтіла в мріях,
А жить теперішнім, то треба було,
Не жити лиш в незвіданих надіях,
Та все це тепер тихо промайнуло.
І що ж робить, коли в запасі лише дні?!
Роки пройшли, не повернеш назад,
Прожити їх самотині чи при рідні?!
Чи мовчки дарувати усім сонцепад?!
Прожити б їх насичено й відверто,
Та встигнути сказати всі слова,
Хай буде серце людям розпростерто,
Назавжди посмішка її буде усім жива!
