Ніби то рік утік, ніби то два пройшло,
Ніби то час згорів, ніби то ліфт упав,
Разом із тим хто у ньому спав.
Той рахував кожну радість,
Й секунди польоту монетами називав.
Та мріяв про дно, про підвальних щурів.
Мріяв, що там на землі пекла немає,
А є гріховна розплата, щось схоже на штраф,
Тому і тримав біля себе десять Божих велінь.
Схоже то був останній політ.
Тепер під оплески віконних картин,
В кімнаті безлад розквіт замість рослин,
І затишно дим насторожував плач.
На обличчя старанних невдач,
Що в нижній білизні і тільки,
Сиділа на краплях емоцій,
Бо більше немає кому роздягати.
Знаєш, а келихи бачили нас.
Нашу совість, брехню та самотній екстаз.
Їх очі все чули, і пили за ніби то пройдений час.
