А пам*ятаєш, ти також цілував мене у лоб і дивувався, чому я сприймаю це як найвищий прояв ніжності. А я пригорталась до тебе все міцніше, бажаючи злитись з тобою в єдине.
І ми такі загублені у чужому столітті, хапались один за одного як за єдину можливість вижити. І коли ти цілував мої долоні, я вірила в те, що в нас ще є шанс, але якщо ми будемо триматись завжди разом. Я готова була вивчати кожен міліметр твого обличчя, на дотик, щоб навіть коли мені доведеться на певний час фізично зникнути, я б пригадувала його в свої самотні вечори без тебе.
Ти любив гладити мене по волоссю, а я куйовдити твоє...бо ти так смішно завжди його поправляв.
В той час, коли люди бачили десяті сни, ми на зупинці роздивлялись зорі і складали оди каві.
Інколи ми подовгу мовчали. Зовсім не через те, що нічого сказати. Я просто любила з тобою мовчати.
І я ловила кожну мить наших зустрічей, стараючись запам*ятати всі найдрібніші деталі. Бо ми знали, що настане час, коли ми не зможемо так сидіти в обіймах ночі і говорити мовчки.
Коли мені стає нестерпно сумно і тужно за тобою, я пригадую наші вечори, розкладаючи їх по-порядку у своїй свідомості.
P.S. я приїду, коли всі спогади будуть розкладені і анестезія закінчиться....
гарно 
