День тримає за руку, та знає, що я не втечу,
я від нього сховатися можу лише ненадовго.
Ніч міцніше чіпляється, й кожен хоч раз, та відчув,
як безсоння холодними пальцями шию зашморгує,
як рахуються вівці і згадуються імена,
як читається книга уперше й, напевно, в останнє,
як здається: от-от ти нарешті почнеш засинать,
і знайоме обличчя у сні неодмінно постане.
Але зашморг не слабне, і справа до ранку іде,
і хвилини, мов краплі дощу по обличчю стікають...
Я змирилась. І тут проступає світання бліде,
розчиняється ніч, ну, а я врешті-решт засинаю.