вона завмерла по дорозі в осінь,
засмучено схилившись до землі,
й, здавалось, що гілля тихенько просить
краплину сонця... і слова прості -
клейкі сльозинки падали додолу,
і навіть вітер їх не розумів -
шмагаючи стан ніжний, пурпуровий,
здирав кору
і бив,
і шаленів...
прийшла зима, прикрила ніжно рани...
а, навесні, коли розтанув сніг,
вона воскресла, ввінчана бруньками,
гілля підняла, мов би у політ
збиралась... й усміхалась світу,
мов тільки що народжене дитя,
і вірила безмежно в своє літо,
нескорена, закохана в життя
то не черешня, мабуть,
а дівоча
незаймана буденністю душа,
така закохана, лірична і співоча,
не зламана невіглаством гроша...
одна Любов!
які там ще морози?
вітрами не загоїти нарив
від слякоті навколишньої прози,
від злих очей і ненависних слів...
лишень Весна -
синонім до Кохання,
мов щира віра в дивовижний світ,
де білим цвітом всі її зізнання...
а у віршах -
душі її
політ!
корозлик відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
п 
вдячна за відгук, Сергію 
Гарний - не те слово! Браво!
