- Героям слава!
- Слава Україні!
- Їдеш?
-Так.
- Повертайся живим і неушкодженим.
Такі фрази ми почули, коли двері автобуса відкрилися на черговій зупинці. Перегукувалися гарненька дівчина у вишитій сорочці (зараз так вдягаються багато дівчат нашого міста) на зупинці і зовсім молодий білявий хлопчина, що сидів на передньому сидінні з маленьким рюкзаком. Не почули ми тільки "Буду чекати", але певне це просто його знайома.
Автобус поїхав далі до чергової зупинки. Люди на якусь мить принишкли дивлячись на хлопця, але на якусь мить, бо для цього автобуса така новина щоденна, він курсує між нашим містом, де проживає з сім'ями багато офіцерів, і воєнним селищем, де базується N-на десантна бригада, яка зараз в зоні АТО.
Я під'їжджаю цим автобусом до роботи і назад, то бачу людей, чую уривки фраз і розповідей про події в зоні та з нею пов'язані.
Поперед мене двоє хлопців, один по телефону:
- Вночі відправляють. Матері не кажи. Поїхали відпочивати.
- І я втомився матір обманювати.
А на другий день повідомлення "Збили літак з десантниками". Боже. Хлопці ні, не ви...
- Вчора відізвався. Декілька слів "Живий, здоровий, все нормально". "Ти ж під Семенівкою, а там вчора..." . "Заспокойся. Семенівок тут багато...". От і все, поговорили. - Молода дуже гарна жіночка з дитиною...
- Де мені вийти? Там в мене син. Пропав безвісті. Давно. Їду. Може щось взнаю. - Молодий мужчина весь пригнічений, розгублений, чорний...
- Свєта, ти давно звідти?
Дівчина з русою косою, що плететься з під кашкета:
- Вчора. Там повний піпец, але все буде добре...
Їде далі автобус, багато він кого і всього везе в зону і з зони, але питання лише одне: - Та коли ж все це скінчиться?...
Стисло і виразно--все як перед очима. 
