Так тихо... лиш вітер знов
виспівує мелодію дощу
на шибках залишаючи маленькі крапельки. Дивлячись на них охоплює нестримне бажання розревітися мов у дитинсті , так щиро і нестримно. Але поступово, душу в собі це відчуття жалю, розуміючи що як у дитинстві вже точно не буде! Саме так дитинство найкраща пора. Тоді єдиним хвилювання було не пропустити вечірню казку, і щоб тільки сьогодні не було футболу, бо тоді точно казки не буде, бо ж батько дивитиметься футбол, а нас відправить спати. А ще памятаю моменти коли заготовляли сіно на зиму, бувало з поля швидко збирали, бо ж насувалася чорна хмара. Батько підганяючи нас схвильовано говорив " зараз точно як влиє". І ми у швидкому темпі збирали усе сіно щоб ще встигнути його сховати у стодолу. А тут вже починалося найцікавіше. В стодолі під стріхою жив павук. Але тоді мені здавалося що на цілому світі це було найстрашніше створіння . Ніби і не великий але той хрест який він носив на своїх плечах все говорив за себе. Це був найстрашніший жах мого дитинства( хоча якщо чесно я досі їх боюся, але це моя маленька таємниця) скільки батько нас напросився (мене і сестер)бо ж сіно потрібно вталувати, допоки мама не забрала того павука то ніхто ні ногою. А ще бувало бачиш іншого павука в іншому кінці стодоли, робиш свою роботу і раптом бачиш його вже немає в полі зору, то тут здавалося починався жах, думки про це що він може сидіти у тебе на плечах не давали спокою і розуміючи свій страх з диким вереском вибігала на подвіря...
Так дитинство найщасливіша пора. Інколи згадую щасливі моменти з сльозами, що все закінчилося, немає більше тієї тривоги із за малого павука, чи через звичайні мультики. Доросле життя приносить багато болі. Тож хіба можу від себе додати " не спішіть в доросле життя насолоджуйтесь дитинством ".
