Кожен день переживаю нову історію свого життя, але чомусь ця історія повторюється, неначе програваючу плівку заїло і не відпускає. На деяких моментах зависає та тримає в собі. Бачиш одні й ті самі лиця, від яких уже тошнить. Чуєш голоси, котрі в'їдаються у пам'ять, робиш вчинки які уже робив і нічого вони не дають.
Музичний програвач зависає на початку мелодії. Шепіт у вухах не дає спокою, а оточуючі люди грають в німе, чорно-біле кіно. Специфічні статуї, неначе в жахіттях, вдивляються в твою душу котра в мить похолола, миготіння ліхтарів пронизує своїм сяйвом до кісток, а темнота самотності окутує тебе чимось незвіданим. Волосся ширшавить ніжна жіноча рука, від якої стає тепло на душі і бігають кількатонні мурашки по шкірі.
Нажаль це відчуття моментальне. Клаптик зігріву зник і знову темнота тебе тягне до себе. Постановка з предметів здається як цирк, без живих рухів та дій. Німе кіно, а так хочеться чогось живого, з різними барвами та усмішкою в середині.
