Більш ніхто, ти чуєш, так не буде:
Вірити, надіятись, любить...
Лиш один раз так кохають люди,
Коли й в сні не можуть уявить...
Коли щастя вже плете узори
У мереживні й жорсткі стрічки,
Мерехтливо всі палають зорі
І тріщать таночками свічки...
Лише раз кохання так приходить...
Та чи люди бережуть його?
Чи цінують лише те, що в моді?
І бажання єстевства Свого?
Вибираючи гуляння й зраду
(Це ж цікаво!))) Кожний раз нове...)
Цим саджаючи бур"ян до Саду,
Де кохання ще ледь-ледь живе...
Може розуміння й є, та потім:
Коли Сад весь знищено ущент,
Ну а тіло, після втіх, в болоті,
Лиш в думках зберігся Монумент...
Обіднілі душі, в злиднях й дранті,
Одинокість й холод! І усе...
Хрест постане, на колись - таланті,
І життя, все сіре та пусте...
А чому ж не: дім, як повна чаша,
Діти, радість, затишок, любов?
Була б думка у "моменти" - старша,
То не стигла б потім з жаху кров...