|
Драматична поема
Княгиня Ольга
Завіса піднімається, тонка і темна, наче вдовина вуаль
Дія перша
Стоїть княгиня Ольга, мов закам'яніла. Перед нею на колінах поранений воїн-вістун.
Ольга не плаче. Лише до болю затиснула кулаки. На її обличчі, здавалося, не було ані кровинки.
Ольга
Ти знаєш, що роблять з тими, хто приносить лихі вісті?
Та говори, бо мусиш говорити, хоча я знаю все сама...
Приснився сон мені: князь Ігор у древлянськім місті
І під ногами не то кров, не то вода. Не до добра цей сон,
не до добра...
Воїн-вістун
Княгинечко, біда, страшна біда. Убили Ігоря древляни.
Кричали, щось там про овець й побори понад їхні сили.
(Витирає рукавом цівку крові, що стікає з голови і засліплює око)
Кричали, що порожні чани, життя їх стало вкрай погане.
Ольга
Кажи, не рви невідомістю жили. Я хочу знати, як убили!
Воїн-вістун
Ми йшли, як завше, весело. І сонце нам світило,
Таке у листопаді сонце - дивина.
Хтось із дружини крикнув: дасть Ярило
До вечора ще меду та вина.
Зареготались всі, от тільки князь наш був
Сумний такий, немов судьби печать
На нім відбилась, чи погибель чув,
Бо смерть дає завжди про себе знать...
Хтозна.
А потім ми зайшли у місто. Забрали хутро, мед і віск.
Вони дали нам все, віддали все нам ті древляни,
От тільки в їх очах з'явивсь недобрий блиск.
Та волхв щось шемрав про погане...
( Воїн-вістун притишив голос, запнувся )
Я нагадав собі тепер, я все згадав:
Як не уб'ємо вовка, то винесе нам всю отару,-
Древлянський волхв таке шептав.
Дажбог зіслав на князя кару,
Убити Ігоря сказав.
(Воїн-вістун плаче)
Княгинечко, страшнії муки прийняв твій муж.
За руки князя прив'язали до двох дерев. І били
О, як його били. Та він все жив, та він був дуж.
Дерева потім нахилили, дерева потім відпустили...
(Княгиня похитнулася. Але не впала. Втрималася на ногах. А вже за мить вона стояла твердо. Її красиві очі палали ненавистю і рішучістю. )
Ольга
Я втратила усе: і землю й небо. Навіщо жити, коли без тебе...
Та я древлян умию кров'ю, клянуся нашою любов'ю.
( Воїн-вістун поклонившись, виходить із світлиці. Княгиня залишається сама. )
Ольга
Вдова. Яке страшне це слово - вдова.
І ложе подружнє - холодна могила.
Ще вчора з тобою, а нині - сама.
Як далі бути, коли й жити несила...
(Княгиня закриває обличчя руками. Плаче )
А пам'ятаєш, Ігоре, оту ріку, де вперше стрілися з тобою.
Ти ще сказав: таку красу, я мушу взяти із собою.
А я - невинне ще дівча, від сорому почервоніла...
Поглянь, як золото моя коса, від горя нині стала біла.
( Плаче...)
А потім були наші ночі, стояли свічі на сторожі.
Світились щастям наші очі... Я відімщу, Перун поможе.
(Почувся голос служника. Княгине, до вас післанці)
Княгиня
Хто там, хто там ще прийшов незваний,
Коли оплакую я мужа ?
(цей же голос)
Древляни. Княгинечко, стоять древляни.
Нехай заходять. Я вже дужа!
(Входить декілька чоловіків. Видно, що вони з вищої когорти. Вбрані в дорогий одяг. В руках тримають дари. Один з них кланяється Ользі і починає промову)
Посланець
Княгине, знамо, що ти - овдовіла. І Русь твоя осиротіла.
Це горе, і не горе це... Жоною Мал тебе назве.
Не гоже, щоб твої лани були без мужньої руки.
(Ольга до болю затиснула кулаки, зціпила міцно зуби, закрила очі. В ту мить вона була схожа на левицю, яка готувалася до стрибка. Але це тривало лише хвилю. А вже за мить, вона лагідно усміхалася. І голос її був тихим та покірним.)
Княгиня
Велика честь мені припала, за князя вашого, за Мала.
Піду за нього. Й дуже радо, назву тепер його я - Ладо...
Ну, що ж, готуйте нам весілля, хмільне таке, до божевілля.
(Післанці дуже зраділи. Загомоніли. Поклали до ніг Ольги подарунки. )
Княгиня
Отож, весілля славне буде! Та ви спочиньте, добрі люди,
Вже слуги й ложе постелили, коштовним бархатом накрили...
А завтра вдарим по руках.
(Ольга задумалась, а потім, наче щось пригадала)
Тільки ось що... не на ногах прийдіть ви у мою світлицю.
Вас принесуть, бо так годиться стрічать поважаних сватів...
Сідайте в човен, що на нім
Ви припливли....
Дія друга.
Древлянське місто Іскоростень. На одному з дворів стоїть піч. Дівчина помішує дерев'яною ложкою у великому глиняному казані пшоняну кашу. До неї підходить літній чоловік. Це батько дівчини .
Батько
Доброславонько, ти чула донечко, яка новина,
Отого упиря, що загребущу мав лапу,
Побила вже тяжка година.
Привели на площу й роздерли, як жабу.
(Жінка здивувалася, аж ложка випала з рук)
Доброслава
Про кого тату кажете, невже про Ігоря?
Не буде забирать скотину,
Не буде розлучать родину,
Не принесе древлянам горя....
(Чоловік радісно киває головою)
Молитви вислухав наш бог,
Я вже давно його просила,
Овечим сиром задобрила
О, дякую тобі Стрибог.
Нарешті, будемо спокійні.
Отари маємо де пасти,
Та й ліс не дасть нам ще пропасти.
І будем, таточку , ми - ві -іільні!
(Доброслава закрутилася в танку і закрутила батька.Чоловік усміхаючись, випручується з обіймів)
Батько
Важай, бо каша пригорить....
На стіл постав новенький посуд,
Та дівко, гов, бо вже димить
( обидвоє зі сміхом підбігли до казана)
Сусідів кликну, мед будемо пить....
(На подвір'я заходить молодий хлопець. Він схвильований.)
Батько
О, Благомир прийшов, заходь, мій сину.
Які новини? Старійшина, що там казала?
Благомир
Ще сонце не зайнялося на днину,
Пішли посланці сватать Ольгу за Мала.
Доброслава
Щось мені не до душі замисел такий,
Але й поганий мир, лучче за добру війну...
А ти щось, мій братику, нині сумний.
Сідайте за стіл, я сусідів гукну.
( Заходять сусіди і поки Доброслава накриває на стіл, що знаходиться в саду, люди бесідують)
Яким- то правом, Ігор прийшов у землю древлянську свобідну?
Але, най там. Мав усе, що лиш хотів. І хутра й меди.
Завжди давали данину не бідну,
Коні усе те заледве тягли.
А він другий раз до нас навернувся...
Причепився,як реп'ях, що бочка із медом мала.
Ми йому : князю, нарешті, щоб ти захлиснувся...
Потому взяли, та й роздерли. Вертатись - прикмета плоха.
Оксана Максимишин-Корабель
Далі буде
3 жовтня 2014 р.
ID:
527937
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 05.10.2014 11:46:01
© дата внесення змiн: 05.10.2014 11:46:01
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
