Письменник… що за дивовижне покликання?! Мастак літературного слова, творець власного світу, тонка натура зі своєрідним світосприйняттям. Це все про вас, мої любі. То ж вилазьте, обласкані Богом та напри великий жаль опльовані нашим сьогоденням жорстокою дійсністю, із своїх схованок, настає ваш час постати перед судом маленьких сіреньких літер і невблаганного служителя правосуддя, вірного сина народу, цінителя вічних людських цінностей, вмілого володаря Його Величності – Слова.
Але хто такий він – письменник двадцять першого сторіччя? Відчайдуха, який попри все намагається донести до читача краплину світла, раціональне зерно істини. Сучасному автору доводиться виступати в ролі спонсора, купуючи власне авторство на сторінках журналів, альманахів та й власних книг і коло читацької аудиторії здебільшого обмежується самими письменниками. Отож справляти враження доводиться лише на колег. Такі реалії сьогоденної літератури.
Навідав Олег головного редактора їхньої спілки – мудрого старця, котрий понад усе в цьому житті цінував мистецтво. Людина, яка поклала усі сили, наполегливість і завзяття, усього себе до останньої краплі заради збереження духовного, вічного, що жевріє в кожному з нас.
Інколи Олегу здавалось, що старий читав його думки, адже одразу давав відповідь, або пояснення на питання, котре Олег ще не встигав задати. Його скромна оселя була пронизана духом літератури. Хто тільки чим не бажає оволодіти в своїх мріях до старості: хто розкішним маєтком, хто молодою дружиною, а у старого його мистецтво залишалось з ним до останнього земного подиху.
Розповів він про один фрагмент із свого життя. Років зо тридцять минуло, як навідав його чоловік років сорока з солідним і погордливим виглядом. Приніс до редактора свої рукописи на вичитку, і на питання: «Чому саме до нього, адже редакторів у місті чимало?» впевнено і твердо відповів:
– Ви ж за це нічого не візьмете, а я звик, на дурничку.
Напевно в кожного, хто чув цю історію, подумки закрадалось питання, що б зробив особисто, будучи на місці редактора в той час. Не виключенням був і Олег, який ще раз переконався в творчому благородстві старого. Він редагував, вносив правки по совісті, саме так, як воліло його серце. Це були важкі часи для Яковича, донечка навчалась в інституті в іншому місті, пакуночок з їжею потрібно було передавати щотижня, а совість поета не давала йому згоду на великі заробітки на літературному поприщі. Саме в ті, люті для їхньої сім’ї години, вони з дружиною захопивши два десятка книг з домашньої бібліотеки, кожної неділі ходили на ринок, аби отримати натомість копійчину, як порятунок для їхньої сім’ї. В один із таких випадків, зустрівся Яковичу цей чоловік. Редактор не звертаючи уваги на перехожих, розкладав книги, аж раптом донеслось:
– Що, мистецтвом торгуєте? – це питання різонуло серце Яковича. Біль, який надовго закарбувався в пам’яті ницою посмішкою бездуховності. Як письменна особистість в змозі стримати колорит своїх емоцій в подібні миттєвості? Два письменника, два духовних наставника, два сини літератури. Але чому так різняться їхні світи? В одного – як прожити з попутнім вітром у спину і отримати зиск із все сущого, в іншого – як достойно пройти свій шлях, прожити по правді, в гармонії з навколишнім світом. Ці непомітні дрібниці, вдало приховані від стороннього ока і відрізняють справжніх митців від тих, хто лише видає себе ними.
Збігли дні і зникли ночі,
Світ щодень хутчій бурлить
–Встань, сонько! Розплющ же очі!
Глянь прозоро в світлу мить!
ID:
538862
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.11.2014 00:11:52
© дата внесення змiн: 23.11.2014 00:11:52
автор: Лiлiя Cтacюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Важливі питання для кожної людини... 
