я живу у собі десь настільки ж, наскільки мимо
стільки сонних доріг, несвідомих і не живих,
я блукала навколо чогось, захищаючи спину
й право на помилки,
доки падав крислатий сніг.
доки сонце світило, а люди навколо спали
і сміялися з чогось, що дійсно вважали смішним,
я проснутись хотіла й пила вже тоннами каву,
та проснутися так і не можу без них
боягузка: от-от втечу. це якщо не запла́чу.
прокидатись самій недостатньо знайшла причин.
я до чогось молюсь і надіюся на удачу.
мо, хтось поруч проснеться.
ну а я вже проснусь за ним
