Скажи мені, чому в поривах ночі
Я досі між думок мовчу?
Чому сказати вітру хочу
Щоби доніс до нього ту свічу?
Нехай не буде вона ще дотлівша ,
Та через час я павутиннями сную.
У своїх спогадах зімлівших ніччю
Тепер назавжди вголос замовчу.
Бо вже для нього зовсім мало буде,
Якихось слів тих посланих в екран.
Я розривала чистий аркуш просто,
Аби не бачив лиш мій критий страх,
Не бачив страху потонути в ньому ,
Не бачив важкості у тих очах
І не хилив до мене крок свій,
Який тоді вже був неначе знак..
І не питав тоді би: « нащо треба?»
Навіщо поруч тихо прозвучав
Зігрітий подихами світла
Вогненний серця битий крах…
У свою долю впишу кілька стрічок
Про нього там словами помолюсь
У каменях поміж столітніх річок
Не раз колінами у кров зіб’юсь.
Побита, та щаслива без кохання
Запам’ятаю: поцілунок – гра.
А на вікні залишу білу свічку
Нехай горить вона тепер дотла.
(13.08.2012)
