Їх вивезли вночі. О другій ночі Василя і ще десятьох його побратимів посадили в автобус . Видали платню. Так що є з чим додому. Там його чекала жінка і двоє діток. Як вони там. Ці чотири місяці для нього як один день і вічність, а для них, ні - для неї, певно, тільки вічність. На складі видали новеньку форму. Переодягнувся, подивився в дзеркало: "Зовсім схуд. Чи впізнають...". Їх було двоє односельців, вдвох разом сіли на потяг. Микола, так звали побратима, був директором школи, то всю дорогу розважав Василя дитячими іграми. І це було так цікаво, так захоплююче. Особливо гра в футбол на папері.
- Миколо, а як ти з дітьми будеш розмовляти. Крім матюків, там ми мало які слова вживали.
- Вибач Василю, а ти сьогодні почув від мене хоча б одне погане слово?
- Ні.
- Отож, професіоналізм.
Поїзд прибув на станцію. Микола і Василь швиденько вискочили на перон, обнялися, договорились про зустріч "Колись..." і розійшлись. У кожного була одна і таж думка: "Скоріше додому... "
Подзвонив. Жінка швиденько відкрила двері. Чекала. Маленька відразу вхопилася за халат мами й заплакала, старший також не впізнав: "Мамо, хто це?"
- Дітки, та це ж батько, - вона дивилася на Василя закоханими очима, по щоці бігла сльоза. Василя і дійсно не впізнати. Перед нею стояв стрункий, підтягнутий засмаглий "Зовсім худий " красень. Такого Василя вона б здалеку і сама не впізнала.
Був ранок. Марійка відвела дітей в дитсадочок і повернулася. Вони поснідали, а потім уволю, якщо це можливо, пообнімалися. І Марійка побігла на роботу.
- І так попросилася підмінити на годину, а ми вже...
Василю робити було нічого. За стільки днів він нарешті дома, вільний, без напружень. На душі було напрочуд легко, єдине що його засмучувало, що багато побратимів залишилося там і ця тиша і легкість дещо гнітила його. Але він відкидав це. Він чотири місяці там, а зараз повернувся. Не в відпустку. Рана, яку отримав два місяці назад, дала про себе знати.
- Ти вже не боєць. Їдь і не повертайся, якщо хочеш жити. Ти тут вже не допоможеш, а в складній ситуації будеш тільки тягарем. - Так і сказав лікар польового госпіталю.
Василь взяв книгу, але бачив тільки ряди літер, зміст їх до нього не доходив.
- Полежу, так скоріше дочекаюся Марійки...
- Марійко, ти чому тут. Чому ви в бліндажі. Тут безперервно стріляють. Забери дітей, йдіть геть звідси.
- Підемо Василю... Підемо...
Вони пробиралися крізь ліс... А ліс чомусь був самарський...
- Стріляй... Стріляй... Чому мовчить кулемет... Танки...Танки... Вперед... Лягай.... Пригнись... Миколу ранило... Несіть... Назад в укриття... Сьогодні певно все... Тільки ніч... Обстріли з градів...
Повернувшись, він знову побачив у бліндажі Марійку.
- Та що ж вона тут робить. Вчора я її відправив з дітьми. - і в нього майнула думка, що це вона йому від втоми привиділась.
- Перевтомився. Треба відпочити. - Вголос подумав він.
- Так, відпочинь, - Сказала Марійка і пропала.
- Привиділася все ж, - заспокоївся Василь.
Він поринув у глибокий сон. Прокинувся, сонце лише сходило. Небо в вікні було чисте, а дах дому що навпроти був білим від першого снігу. Потягнувся, було легко і хороше. Голова була світла і чиста. Тільки було і щось дивне в ній.
- О, я проспав до ранку. - сказав , взявши Марійку за руку. - А принеси мені каву в постіль, як ми робили раніше.
Марійка схопилася і щаслива побігла на кухню.
Василь повернувся і мимохідь поглянув на відривного календаря, який висів у спальні на стіні. Він кожного першого дня нового року урочисто вішав його на стінку. Там було п'ятнадцяте, тобто за календарем він мав бути дома вже три дні.
Марійка принесла каву.
- Марійко, що з календарем. Чому п'ятнадцяте?
- Так, Василю, п'ятнадцяте. Ти ці три дні марив зоною. Воював і весь час рятував мене і дітей. Я й не знала що мені діяти.
- А діти де?
- Відвела до матері. Сказала що декілька днів хочемо побути вдвох. А то лякалися.
- Вибач. Все пройшло. Приводь діток. - Василь обійняв Марійку і вони злилися в довгому поцілунку.
День пройшов в турботах. Мали прийти Марійчині батьки і друзі Василя. Марійка не могла їх вже стримувати. Василь ходив дещо пригнічений, але веселий. Він пам'ятав майже кожну мить з тих чотирьох місяців, але було таке враження, що це все сталося не з ним, таке враження що все це він побачив в якомусь страшному кіно.
Перезавантаження. - сказав він посміхаючись. - Ну і що, що якби і не зі мною. Так легше розказувати і певно жити...
ID:
540489
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.11.2014 18:13:15
© дата внесення змiн: 30.11.2014 18:16:19
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
В точку! 
Сподобалось!
