Я знов пишу про чиюсь долю,
Про гіркі сльози, плач і біль,
Життя даремне, безнадію.
Чи то померлі... чи живі...
В селі її "п'яниця" звуть,
А що на серці... Чи збагнуть?
Не залишили співчуття...
Таке воно...Таке життя...
А в голові аж стукало кувадлом,
Хотілось пити, пересохло все в душі.
Напомацки знайшла ту недопиту чарку,
Розкидані недоїдки черстві.
Хильнула...Запекло...неначе відпустило.
Та чи надовго? Лиш на мить.
Брудна, неметена підлога,
І якась пустка на душі.
Сумна і сива вийшла на подвір'я,
В тіні гортає сторінки життя.
П'яниці знову на похмілля...
Та їй даремні ті гіркі слова.
Її забули всі, кого любила.
Вона згадала про своє життя,
Як молода була, струнка і гарна,
Гучне весілля... Все пішло у небуття.
Усе життя єдиного любила.
Звели будинок, посадили сад,
Обігрівали щастям і любов'ю,
Лишали й дітям часточку тепла,
Трудились з ранку і до ночі,
Щоб гідне забезпечити життя.
Всі троє виші закінчили,
Гучні весілля відбули.
Всім трьом купили ще й квартири,
Щоб діточки щасливіші були.
Роз'їхались по світу, розлетілись,
Лиш раз на рік, як пахне свіжина,
Зліталися, щоб загрузити холодильник
Добрятиною свіжою з села.
В тяжкім труді змарнілі й постарілі
Батьки втішали один-одного теплом,
Та смерть кружляла вже навколо,
Чекала потай під вікном.
Коханий залишив її раптово,
Із зорями пішов за небокрай.
Від нього не почула навіть слова...
Пішов у сні і не сказав "прощай".
Вже й рік минув, і два, і третій,
Неначе й діточок нема...
Похилений паркан, і вітер свище у наметі...
Лишився біль...вона вже віджила.
А інколи поприбиравши,
Навівши на подвір'ї лад,
Чекає діток мати,
Але дарма...дарма чека.
Минула ніч, яскраве сонце
Всміхнулось матері в вікно,
А там неметена підлога
Бо їй давно вже всеодно.
Образою її не зачепити.
Душа зітліла... з'їла самота.
Вже вмерла мати...Нащо жити?
То тільки тінь її гуля.
Зітхнула і пішла до хати,
Знов налила дешевого вина.
Прошу, візьми мене, коханий,
В той світ, де болю вже нема.
То як нам бути? Чи її судити?
Чи, може, треба просто пожаліть?
Як бідну матір захистити?
Коли немає сенсу жить.
Такого горя вже по світу,
Мабуть, хоч греблею гати.
Чому жорстокі стали діти?
Що їм батьки недодали?
Зоя Журавка(Іванова).
Життєвий вірш! Просто пронизує серце навпіл! Чим більше даєш дітям, тим частіше вони перестають цінити це, приймають за належне ! Стають озлобленими, злими! В бідних сім'ях діти дружелюбніші стараються одне одного підтримувати, любити батьків!
Зоя Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Тоню за розуміння. Поглянеш навкруг, стільки такого...Чому так? Як би ж знати.
шкода таких людей, але діти - відзеркалення батьків.
Зоя Журавка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви праві.В мене є такий вірш, НАШІ ДІТИ
Діти, це наша радість і наша гордість.
Це біль нестерпний, і наша совіть.
Це наша заздрість і наша мудрість.
Це наш неспокій і наша мужність.
Якщо життя ми дали дитині,
То нам довіку нести провину.
Ніхто невинний, так ми навчили,
Як нас не любить, ми не любили.
Що ми вкладали в дитяче серце?
Любов і вірність чи зради зерна.
Бо що посієш, те й будеш жати.
Радіти будеш чи сумувати.
Як збилась з шляху твоя дитина,
То завжди буде твоя провина.
Ніхто не винний, твоє коріння.
Який вже стовбур, таке й насіння.