Даріє, ти народжуєш сотні безіменних синів,
Які колись зрозуміють, що сум виходить із сльозами.
Ти навчаєш їх жити: ловити ластівок і линів,
Але не говориш найважливішого,
а неважливе приходить дозами.
Наші широти не так помірні, як помірковані,
Наші пісні не стільки сумні, як втомлені.
Ти навчаєш їх слів, але змушуєш комами
Зупинятись посеред речення,
Захлинаючись у вирі повені.
Тримаючи в пам’яті Псалтир й телефонні книги,
Стираючи непотрібні імена й історичні дати,
Твої сини топитимуть серця із вугілля і криги
По дорозі до гір Арарату.
Ти пам’ятаєш ту зиму хурдельну, Даріє,
Коли ви їли червоні яблука?
Наймолодші зрозуміли, що щастя там, де є
Яблука, а старші злукавили щось про затишок.
