|
Буває, в цім раю поволі сутеніє—
Заграва розливається мільйоном фарб.
Сюди знесло весь брухт опісля буревію,
Покоїться на дні і недосяжний скарб.
Ще й я забрів у дім Дніпра старого в вечір,
Прибитий наче морем шуму й сліз
(Хоч молодість мені тримала рівно плечі,
Тривоги і печаль тягнули їх униз).
Зійшовши тихо на бетонну променаду,
Окинув оком річки глибочінь,
Розгледів в водах тих собі розраду—
У переливах мармурову і блаватну синь.
Іду уздовж стежок— нема кінця їм, краю,
Мій погляд вже он там, де світло гасить тінь.
Коли ще жив я так? Не знаю, не згадаю,
Мабуть, тому, що мало був на вічній самоті.
Лиш тут, лиш на Дніпрі, де голос світу— тиша,
Де не почуєш гул страшний вітрів верхів,
Тривоги й сум навіки дух полишать...
О скільки марно прозвучало слів,
О скільки сказано було дарма!
Замислююся я. І соромно мені.
Немає істин в суперечці, так, нема,
А он вони, у сяйві жабурниць на дні!
А он вони, ті істини, у хмарах бразолійних,
Чи, може, в білих? Сніжних? Сірих врешті-решт?
В закоханих, що йдуть на березі, граційних,
У чайок почуттях, на небосхилі меж..!
Підходжу до причалу номер сім,
Там випорхнула мрія про голубку,
Про теплий сміх, і радість-передзвін,
І чорний доктор в золотому кубку...
Холодний штиль фетровий казанок замріяв,
Напрямувавши погляд на церковну вежку:
На насипі понині, мабуть, височіє,
І досі проводжає молодят в весільну стежку...
Не встиг я ще отямитись— зайшов у перехід,
Мій кожен крок до міста віддалявся.
А в думах досі — хмаровий політ,
Бо я іще з Дніпром не попрощався.
ID:
549292
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.01.2015 15:08:26
© дата внесення змiн: 06.01.2015 15:08:26
автор: Вік Юджин Ніколсон
Вкажіть причину вашої скарги
|
