В зворушливій тиші жовтневого ранку
До тебе горнуся, у теплі обійми.
Ти спиш, а мені пригадалися зими,
Коли не дружина була, не коханка...
Бувало, прокинусь у темряві ночі
І мову веду із холодним безсонням.
Слізьми, ненароком, умиються скроні,
При думці, що хтось моє щастя зурочив.
Минуле приходить у різних відтінках.
Йому я радію, а, часом, сумую.
Та, в серці кохання ніщо не зруйнує,
А зими без тебе - це долі зупинки.
Її були примхи - спинити кохання,
Щоб я не раділа, ні сонцю, ні квітам,
Та я не хотіла тебе розлюбити!
Без тебе життя - не життя - існування!
Таке існування мені не потрібне!
Воно і старить, і знемовлює душу,
А я відчувати любов свою мушу,
В зворушливих ранках, у теплих обіймах...
11.10.2014.
приятное стихотворение...только не понятно почему же зима, откуда она пришла в теплую постель?..
Елена Марс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Почему зима?)) Так там же моя ЛГ вспоминает зимы без него!) Зимы своего одиночества... Это не одна зима, это годы... Просто в зимах она видимо вела пересчёт лет, ведь летом одиночество не так ощутимо, а вот зимой оно гораздо тяжелее переносится... По крайней мере у меня так, а у Вас, Володя?
думаю, цей вірш ти теж перечитаєш із задоволенням, як і я. Зворушливого ранку тобі 
дякую тобі 
