чомусь отак нестерпно важко, неначе на мені плита
гранітна площею в пів світу, як пам'ятник, що зведений
на грудях, щоб дихати ставало важче
неначе все це як нагадування: я не потрібний
і пропащий ні коханій людині, для якої маю стільки
щастя, що можна задихнутися від нього,
ні цьому світу, безглуздому до
божевілля
живу, немов закопаний живцем
у хвилях із пам'ятником, втисненим
у груди
на ньому кілька слів лише
"тут могла б бути Людина"
а чи буде?
20.01.2015р. [01:50>
