Мені паскудно, не зажили ще рани,
Душа гноїться потічком.
Я бачу лиш безмежні океани,
Ні метра суші, видно тільки гній кругом.
Самотня постать з закривавленим лицем,
Ковтає залишки душі своєї.
Ця постать поглинає їх живцем,
Перетираючи всі залишки війни тієї.
Війни з собою, самим собою,
Що вже триває рівно рік.
Прийшов кінець, закінчилась журбою,
І клекіт журавлів, здається, вже притих.
Сумне обличчя, кров по всьому тілу,
Проте на зовні ран нема.
П'янкий, німотний запах хлорофілу,
Видихується, прагне каяття.
Лиш пляма, велика чорна пляма,
Зробилась там - де швидше, була моя душа.
І сірувата, однотонна гамма,
Покрила світ...зігнили почуття.
