Дивлюся, як син мій онуку
Дбайливо так розуму вчить
І раптом згадалось, в науку
Струмочком тихенько звучить:
Юрасю, маленький, сьогодні
Вивчати алфавіт пора.
(А серце, як дзвін великодній,
Бажає удачі й добра.)
Ти «А» ще з колиски засвоїв,
Узнаєш і «У!» поготів,
Візьмемось нарешті з тобою
За ту, що найпершу хотів.
Цю літеру вчи дуже ревно,
Пізнай її зблизька й здаля.
Темніша за ніч і це певно,
Ясніша за день, буде «Я»
Та й тичу собі прямо в груди:
Цю літеру знають, як «Я»,
Без неї не вийдеш у люди,
Не складеш простого слівця…
Ну що це за літера, синку?
Дивися і зразу ж назви,
Дитя не чекало й хвилинку -
Упевнено: “Бука ця – «Ви!»”
Не може так бути, ну досить!,
Це знають усі, буква - «Я»
І знову до себе підношу
Свій палець, показую - «Я!»…
Змалюйте і Ви цю картину:
Застиг у думках, мов теля:
Не можу навчити дитину
Маленької літери «Я».
Зневіра чигає повсюди:
Ну як мудрий ключик знайти?
І зопалу вказую в груди
Його: подивися – це «ТИ!»
Ясніє обличчя в розмаю
Й говорить нарешті дитя
Із радістю: «Я тепер знаю,
Насправді, це літера «Я»»…
……………………………………………………
Згадалось, збудилось, із краю
Туманів злетіло здаля…
На сина дивлюся й бажаю:
Віддай значно більше, ніж я.
