Відкинув із лоба чуприну,
Похмуро сидить край вікна.
В зелену чарчину дружина
Мікстуру вливає сповна.
Несміло як, ґречно і ніжно
Недужний цей погляд зорить,
Кучерик як мило й утішно
Над вушком чутливим висить.
Ще зранку він пише і пише,
Поринув в незнаний туман.
Вона ж ледве ходить, ледь дише,
Лиш тільки б здоровим був пан.
Не дай Бог, десь скрипне мостина,
Він брови здійме, - і ураз
Не знає де дітись невинна:
Бо ж стала не так, не в той час.
Дістав хіба з неба всі зорі?!
Не знали ні Гете ні Дант
Любові такої в покорі
І віри такої в талант.
Про що ти шкребеш на папері?
І сердишся чом раз у раз?
Шукаєш кого у химері
Своїх недогод і образ?
Турбота ж якщо в стоголоссі
Про щастя, добробут людей,
Як міг ти не бачити досі
Життя свого скарб, цих очей?
1948
.................................................
Откинув со лба шевелюру,
Он хмуро сидит у окна.
В зеленую рюмку микстуру
Ему наливает жена.
Как робко, как пристально-нежно
Болезненный светится взгляд,
Как эти кудряшки потешно
На тощей головке висят.
С утра он все пишет да пишет,
В неведомый труд погружен.
Она еле ходит, чуть дышит,
Лишь только бы здравствовал он.
А скрипнет под ней половица,
Он брови взметнет, - и тотчас
Готова она провалиться
От взгляда пронзительных глаз.
Так кто же ты, гений вселенной?
Подумай: ни Гете ни Дант
Не знали любви столь смиренной,
Столь трепетной веры в талант.
О чем ты скребешь на бумаге?
Зачем ты так вечно сердит?
Что ищешь, копаясь во мраке
Своих неудач и обид?
Но коль ты хлопочешь на деле
О благе, о счастье людей,
Как мог ты не видеть доселе
Сокровища жизни своей?
1948
