|
«Вона не схотіла його. І все.
Вона не зронила й сльозини…
Літо гойдало колиску з дощем,
А жінка зреклася дитини…»
Н. Баклай
Тієї червневої ночі прошуміла гроза, блимаючи у шибки своїми блискавицями, шарпаючи вікна і дахи вітами найближчих дерев. До ранку стихія вщухла, залишивши по собі широченні розливи калюж, в яких віддзеркалювалось небо – насичено-блакитне і без жодної хмаринки. Здавалося, вся земля зяяла тими бездонними синіми дірами. Ось ступиш туди ненароком – і впадеш просто вгору. Повітря стояло свіже, легке, як то зазвичай буває після дощу. Омиті дерева виблискували полив’яним листям і струшували дощові краплини при першій же нагоді. Випадкові перехожі злякано оглядалися на небо, очікуючи побачити сіро-чорну грозовицю, перевіряли чи готові парасолі для миттєвого використання, але, побачивши лише усміхнене сонце серед чистісінької блакиті, усміхались йому у відповідь і продовжували йти своєю дорогою, проте зі значно веселішим настроєм…
Його перший у цьому світі крик пролунав серед інших так само раптово, різко, дзвінко і довгоочікувано. Так само, як інші, нічим не відрізняючись. Лікарі і акушерки вправно і звично виконувала свою роботу, мов стабільно налагоджене конвеєрне виробництво. Усе пройшло якнайкраще: породілля в порядку, новонароджений здоровий. Мрія будь-якої молодої мами.
Його рожевого і беззахисного піднесли неньці до обличчя, аби та вперше поглянула на немовля. Поліжниця відвернула погляд і сказала, що хоче спати. Дбайливі руки забрали маля і віднесли до інших, таких самих, як він. Лежало сповите, кирпате, мале… Лежало серед таких самих хлопчиків і дівчаток. Потішно рухало крихітними ручками і ніжками, сопіло маленьким носиком і чекало материнського тепла…
Так само, як і інші, воно плакало наступного ранку, потребуючи матусиних долонь, губ, тихих слів і колисанок. Тим часом порожденниця набралася сил, сміливості чи взагалі бозна-чого і вже сиділа у світлому кабінеті, нетерпляче відбиваючи ручкою ритм по лакованій стільниці в очікуванні обіцяного аркуша паперу. Отримавши бажане, родителька швидко, немов поспішаючи на останній в її житті потяг до щастя, поставила внизу документу кілька розмашистих літер. Жінка піднялася. Так, віднині просто «жінка» і ніяк інакше. На кілька секунд вона затрималась на порозі кабінету, переступаючи з ноги на ногу, немов земля обпікала їй п’яти крізь шар лінолеуму і гумові підошви кросівок. Скориставшись нагодою і відчиненими дверима, вітер протягом облетів приміщення, зірвавши з липи, що росла за вікном, молодого листочка, який повільно ліг на щойно підписану самотність.
Дитинча все так само лежало серед інших новонароджених. Нічим не відрізнялося. Просто в інших була мама, а в нього – ні. Держава тепер батьки…
А через багато-багато років він виросте, стане статним широкоплечим красенем з насичено-блакитними очима, як небо того дня. Він кохатиме і його кохатимуть. Він любитиме так недбало дане йому життя, будуватиме своє майбутнє, зносячи по дрібничці до сімейного вогнища. У нього обов’язково будуть діти. Двоє: хлопчик і дівчинка. Вони бавитимуться в саду і весело гукатимуть: «Мамо!»
Матір, мати, матінка, матуся, мамуся, мамуня, мамунця, мамця… Він повторюватиме це слово багато-багато разів, ледь не смакуючи його, мов нескуштоване материнське молоко, смак якого йому так і не вдалося пізнати.
ID:
572026
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.04.2015 21:53:56
© дата внесення змiн: 04.04.2015 22:13:09
автор: Іван Бондаренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
