Такі часи бувають тільки раз.
Про них давно писали ще поети.
Це час, коли стає в повільний вальс
Матерія душі над рівнем неба...
......................................................................
Була весна в дорозі на екватор.
Цвіли сади під ластівчиний спів.
Зі мною прижилася втрата за втратою,
Думки із повідків зірвали гнів.
Я стала підвіконням - впасти в прірву!
Нікчемне тіло камнем розгатить.
Вагалася, та все ж змогла присісти.
Збагнула, що від себе не втекти...
Від сліз нікчемних я б і не воскресла,
Я випить мала горя океан.
Тоді весна зі мною грала чесно,
Вітрами видувала біль від ран.
Я мала жити, як святі веліли.
На долю і людей не нарікать.
Триматись у руках, плекати віру,
І що Бог дасть - тремтливо зберігать..
Тоді був день нічим не особливий.
В калюжах красувалися усі.
Я не була в очікуванні дива,
Кормивши ненаситних голубів.
Єдиний клік змінив земне тяжіння,
Тривожне серце вдарило чимдуж.
Буває, що нас мучають ведіння,
Але я зачиталась в рідний сум...
Я обіймала кожне твоє слово,
І знала наперед твій ДНК-а.
Під образ твій, неначе колискову,
Фіалкою нічною розцвіла!
Я з першої секунди закохалась.
Ні відстань не лякала, ні журба!
Хоч зустрічей у нас було так мало,
З неділі до неділі... До дзвінка.
В твоїх очах, як маминих, дбайливість.
Дощів весняних простір неземний.
І слів твоїх запливи і припливи.
...і холоду безжальнії мости.
Як завжди календар зриває дати.
Обставини нас змінюють щораз.
Любов вартує і життя чекати,
Не дивлячись на відстань і на час...
......................................................................
Мені тебе нагадують вокзали.
Такі, як ми, блукають там завжди.
Бо скільки раз надія не вмирала,
Я вперто до сьогодні там, де ти...