4.
Шаман
За кілька років до подій першої частини
В мою камеру посеред ночі забігло кілька офіцерів. Нас з моїм кращим другом якраз тоді привезли в відділок. Чомусь я був один в камері. Вавилон був в шпиталі, тож йому нічого не загрожувало. Про себе я не міг такого сказати.
Це були дружки тих патрульних, яким я давав тягла. Що ж, я цього чекав.
Колись, до розбитого серця і початку розгульного життя, я кілька років присвятив вивченню різних бойових мистецтв. Я ж затягнув туди і Вавилона. І зараз кожний пропущений колись удар, кожна травма показали той урок, який я мав засвоїти.
Їх було троє. Мабуть недавні випускники, бо вони не набагато старші від мене. А може навіть і молодші. Я вскочив з лавки, яка тут була замість ліжка. Один з них замахнувся палицею. Я зробив все, як колись вчили. Кинувся в нього, підсів, викинув руки вперед. Дубинка боляче ковзнула по тріцепсу, але то пусте. Коліно йому в пах, пальці в очі. Лівою рукою перетис його руку в лікті і смикнув вверх. Він випустив палицю. Я відштовхнув його вбік. Підхопив палицю.
- Ну! Хто?! – загрозливо спитав решту.
Вони рушили на мене.
- Стояти! – чийсь голос гаркнув з темноти.
Вони зупинились. В камеру зайшов старший офіцер. Тоді я ще не знав, що то був Матвій Григорович. Той виродок, який хотів засадити мене на довічне…
***
Ти голодний? – раптом спитав Гаррет.
- Є трохи – я навіть не міг згадати, коли їв чи пив востаннє.
- Принесіть нам їжі! – крикнув він.
Через хвилину двері відчинились і в кімнату завезли тацю повну їжі. В мене аж слинки потекли.
- Якщо я тебе розв’яжу…
- Я не буду нападати – я промовив не відвертаючи погляд від їжі – слово!
Гаррет кивнув на мене. Один з санітарів зайшов мені за спину. Інші двоє пильно за мною стежили. Мить і кріплення відпустили мене. Я роз масажував зап’ястя і приступив до поїдання їжі, побажавши звісно ж, Гаррету приємного апетиту.
- Знаєш що? – Гаррет відсунув тарілку від себе – я так і не зрозумів, як ти до всього допер?
Я не став відповідати одразу ж. хотів доїсти. Коли я все ж прикінчив останню картоплину і запив це все принесеною водою.
- Ви самі винні – відсунув тарілку і демонстративно відклав вилку перед собою. – не треба було стежити. Думали ви самі розумні?
- Коли ж ти зрозумів?
***
За кілька місяців до:
На парковці для машин було пусто. Світило слабо. На п’ятому поверсі було лише кілька машин. Елітних машин. Тут мали свої місця різні директори всіляких офісів, банкіри, ну і корумповані воєнні офіцери…
Матвій Григорович йшов до своєї машини. Кивком голови поздоровався з охоронцем, який сидів в будці і дивився футбол. Пройшов далі. Для нього тут все було знайоме. Колони, які відділяли транспорт одне від одного. Він вже знав де чия машина стоїть.
Я йшов за ним наче тінь. На НПК світились маяки від всіх камер, які тут були. Так я міг їх уникнути і пробратись до того офіцера непоміченим. Він не поспішаючи йшов до свого «Бентлі» чорного кольору. Я подивився на НПК. Камери утворили сліпі зони. Перебіг за наступну колону. І так до машини Григоровича. З будки охоронця долинули радісні крики коментатора. Він підкрутив гучність. Матвій Григорович обернувся, але я встиг заховатись за колоною. Сліпа зона камер закрилась. Тепер доведеться чекати. Я подивився на годинник. Трішки вибиваюсь з графіку, але нічого такого, чого я б не чекав. Ми були зовсім поруч один від одного. Він відповість на всі мої запитання, тоді…
Коли камера повернулась я вийшов з укриття. Але зупинився. Камери зовсім перестали рухатись. Здавалось, нічого дивного, бувають поломки, але не всі ж в одну мить. Крім того, освітлення нікуди не зникало. Щось не так. «Геній, б***ь!» - подумки похвалив себе. Григоровича не було біля машини. Я перебіг до неї. Де ж він? Заховався так щоб камери не бачили мене. Виглянув. Дід*ко! Матвій Григорович повільно брів до посту охорони тримаючись за шию. За ним тягнулась смуга крові. Хтось випередив мене на кілька секунд. Всього на кілька секунд. В той самий день, в той самий час. Я прожив цікаве життя і в такі спів падіння не вірив. І саме страшне: це я привів за собою хвіст. Я затих за машиною. Охоронець чомусь не виходив на шум, який створював майбутній мрець. Його хрип і важкі кроки. Я не міг і не збирався йому допомагати. Відчував, що як тільки я вийду з укриття, камери чудесним образом почнуть працювати. І вбивця ще повинен бути тут. Як я не зміг його помітити. Значить не просто так я його не помітив. Щоб мати хоча б якесь уявлення про нападника, потрібно добратись вже до мертвого полковника. Він розтягнувся на освітлюваній підлозі. Охоронець не виходив, хоча коментатор об’явив кінець першого тайму. Може він в долі з вбивцями?
Вибору не було. Я перебігав від стовпа до стовпа. Охоронець міг пролити світло на деякі деталі. Я перебіг до будки. Камери запрацювали, як тільки я вийшов з тіні. Кількома тваринними стрибками я скоротив дистанцію, смикнув за ручку. Двері були зачинені з середини. Не біда, проходили. Рукавиці мали вберегти кулак від зустрічі з броньованим склом. Воно не витримало. Я наніс ще кілька ударів скло розсипалось і я за стрибнув всередину. Охоронця спіткала доля офіцера. Тільки в нього з підборіддя стирчало тоненьке лезо, наче скальпель. Він мав пустити вбивцю до себе, мабуть, щоб забрати легкі гроші. Але от як двері зачинили з середини? Якщо в нього діра в горлі, він би не став закривати двері, хіба намагався захиститись… Ні не встиг би.
Я викинув ці думки з голови. Ніколи розбиратись. Я і так вже наслідив…
***
Зараз
- А як ти уникав камер?
- В НПК була така чудова функція – недбало кинув йому.
- Я не зовсім розумію…
- Прилад, який ловив частоти сигналів, які камери передавали на командний пост. НПК повідомляв якщо я наближався занадто близько до поля зору камер, чи якби я потрапив в поле зору. Відповідно так я і помітив, що вони перестали працювати.
- НПК перестав подавати будь-які сигнали!
Я ствердно кивнув головою. Він обдумував ситуацію.
- Що ж ти зробив? – Гаррет витер губи серветкою. – цікава вийшла ситуація. Я б не одразу додумався.
- Чесно кажучи я довго губився в догадках. Але потім до мене все таки дійшло…
- Пропоную все по порядку – перебив Гаррет.
***
За кілька місяців до:
З телефону охорони ніяких викликів не поступало. Добре, значить СБМ ще тут скоро не буде. НПК мав кілька вмонтованих функцій, яки не було в звичайних. Я підключився до системи управління. На дисплеї НПК почали з’являтись цифри. Процес пішов. Тим часом я оглянув охоронця. На лиці застиг вираз глибокого здивування. Руки були опущені вниз. Чисті, без крові. Чого не скажеш про синю сорочку, брюки та черевики. Всі в крові. На підлозі лежала сіра платіжна картка, якою йому заплатили. Зараз такі всюди на ній QR-code, який зчитується за допомогою НПК і на любий рахунок будуть переведені кошти. Я підхопив її.
НПК завібрував. Я в мережі. Уважно проглянув всі записи.
«Бути цього не може!» ледь не вихопилось в мене.
Добре, що не сказав уголос. Почувся якийсь шум до парковки почали стягуватись власники машин. Веселі розмови, або ж напружені телефонні дзвінки. Навіть почувся дзвінкий жіночий сміх. Діяти потрібно швидко. Записи вже в мене. Стер їх, щоб вони були тільки в мене. Фото охоронця на пам’ять. Витягнув лезо в того з шиї. Вискочив через вікно. Голоси були ближче. Я кинувся до мертвого Матвія Григоровича. Схилився над ним, щоб детально оглянути. Він лежав на спині. НПК на руці не було. Пройшовся по кишенях. Ні документів, ні гаманця. Його вбили, щоб підставити мене, при тому видати все за звичайне пограбування. Я встав і схопився за голову. Який же я ідіот! Треба було валити звідси, а не гратись в детектива. Я так наслідив на місці злочину, що тепер слідство піде не в тому напрямі. Але я тепер можу зійти за співучасника. Можна було повернутись назад і повернути записи. Ні! Граємо до кінця. Фото на пам’ять. Голоси були зовсім близько. Я щодуху кинувся до аварійного виходу минаючи колони та автомобілі. Вбивця, скоріше за все вийшов так само. Я не помилився. Двері були відчинені. Я вже був готовий влетіти всередину і заховатись від криків людей. Стоп! Я затормошив перед самим виходом. Там же ж теж камери спостереження. І керуються вони з головного офісу. Я б потрапив у пастку. Хтось точно знав, що я сьогодні буду тут. Тепер навіть найменші сумніви розвіялись. Я комусь серйозно заважав.
Десь за п’ятнадцять метрів почувся жіночий вереск.
***
Пізніше того ж вечора
Пророк розгублено роззирався навколо. Такою поведінкою в центрі мегаполісу не здивуєш нікого. Красиво настільки, що мимоволі замилуєшся. Освітлене, бурлить життям. Але Пророк оглядався не з тієї причини.
- Я на місці – коротко повідомив мені.
- Добре – я спостерігав за вулицями. Хвоста не було. – зайди в кафе і замов щось. Я незабаром буду.
- Сподіваюсь в твого маразматичного стану є законні основи – буркнув Пророк.
Він зробив все в точності. Як я сказав. За ним точно ніхто не йшов. Отож я зайшов за ним услід. Він сів за столик найближче до чорного ходу. Я підсів до нього.
- Ну?! – нетерпляче буркнув він. Його браслет завібрував.
- Господи! – він явно такого не очікував – це ти їх так?
- В тому то й справа, що ні! – я нахилився до нього і стишив голос. – став би я тоді з’являтись…
- А хіба ти не хотів помститись за свого друга, який все ж вижив? – не повірив він.
- Зміст тоді мені його вбивати? Ми в одному «човні»
- Може ти попався?
- Мене ніхто взагалі не бачив – відповів я – і не побачить. Я б в такому випадку не з’явився. І не пересилав би фотографії.
- Теж правильно – Пророк знизав плечима. – Починай розказувати.
До нас підійшла офіціантка. Ми замовили два зелених чаї, заспокоїти нерви. Коди вона відійшла я почав розповідати, що сталось на парковці. Під час розповіді офіціантка кілька разів приносила мені чай за чаєм. Пророк розумів, що я не брешу, але знав, що я не все розповідаю.
- Як ти вибрався непоміченим? – Пророк відсьорбнув вже холодний чай.
- Випадково – я зробив кілька ковтків – один з тих мажорів замовив повію. Вони викликали копів. Всі знали, що це затягнеться. Буде обшук. Він не хотів палитись от і наказав тій дурепі залізти в машину.
- І як ти встиг все провернути? – засумнівався він.
- Вона не одразу зрозуміла, що їй робити – спорожнив ще одну чашку. – він почав панікувати. Мабуть в неї в сумці були наркотики… Отже з його пояснень я просік, що машина була в тіні і близько біля мене. Їхні погляди прикували тіла. Я добрався до машини взламав її і заліз в багажник. Той лох вивіз мене сам того не підозрюючи.
Пророк задумався. По його виразу я зрозумів, що він скаже, що я ще гірше лоханувся. Не прогадав.
- Ти сфотографував бізнесменів? – врешті спитав він.
- Навіщо? – підозріло спитав його.
- Думай! Думай! – наполягав той.
- Та що ти хочеш від мене?! – розлютився.
- З твоїх слів, тебе підставили прямо ювелірно – спокійно почав той. – як думаєш, чи хотіли вони пересвідчитись, що ти клюнув?
- Забагато возні зі мною – не погодився з ним.
- І все ж…
- Вони б послали когось пересвідчитись. Що мене немає, або…
- Перевірити результат – усміхнувся Пророк
- Я хотів сказати інакше…
- Що?
- Хтось з тих бізнесменів вбивця!
- Тобто він вбив офіцера, потім охоронця, а тоді повернувся? – не повірив той.
- Хтось би помітив вбивцю, коли він би тікав через запасний вхід, правильно? Охоронець пустив когось до себе, хоч міг би взяти платню через маленьке віконечко… Плюс, як інакше вибратись?
- Це все одно не клеїться – не погодився він. – забагато чудес.
- Тепер я починаю в них вірити. Тих двох вбили на моїх очах, а я навіть не можу сказати як саме.
- Як ти міг не побачити, що тебе хтось пасе?
- Не знаю – розвів руками – не чекав. Дивно чому мене не вбили там же.
- Може не було в планах? А може ти не їхня ціль? – припустив Пророк.
- Що ж такого знав той га***н, що його завалили? Є ж сотні способів знищити нас..
Пророк лише мовчки розвів руками. Одне було точно ясно. Це підстава. Але вона не вдалась. Чомусь тепер я сумнівався в своїй кмітливості. Склалось таке відчуття ніби все так і задумано. Кожний мій крок. Той, хто стояв за сектантами, наркоторгівцями і тими найманцями вічно був на крок попереду. З самого початку. Ми рознеси сектантів в старій лікарні – він знайшов обеліск. Знищили обеліск – з’явився наркотик, кілька прийомів якого викликають смерть. Знайшли головного посередника – його тут же намагаються вбити. І плюс до всього, помирає один з учасників нашої операції, який може відповісти на багато моїх запитань. Воєнні знищили всі відомі склади де фасували наркотики. Чомусь тепер я сумнівався, що і це перемога…
- Що ти хотів у нього дізнатись? – врешті спитав він.
Я промовчав. Ніхто не знав, що пов’язувало мене, Вавилона і мертвого підполковника. Я хотів вивідати ту правду, яку від мене приховували. Хотів переконатись, що Вавилон не продався з потрухами. Хотів довести це друзям, які перестали йому вірити в один момент…
- Хотів дізнатись, як Вавилону вдалось врятуватись. (Той не розповів, що якось допитував нас і прирік на смерть. Це погано відобразилось би на його кар’єрі)
Пророк подивився мені в очі. Він знав, що я щось недоговорюю. Але я не міг розказати всю правду. Ми нікому не сказали про той вчинок. Ми тоді стерли всю інформацію про цілий мегаполіс. Іронія долі: нашу групу назвали привидами, але ми і були привидами для решти світу ось вже кілька років. Ніхто з нас ніколи не називав один одного по імені. Ми не називали своїх справжніх імен.
- Ти ж знаєш, що я єдиний доказ того, що все те, що зробила твоя група законно – почав Пророк.
- Не розумію куди ти ведеш…
- Я веду до того, що все що ти робиш, ти робиш бо я так сказав! Я не потерплю самосуду. Тоді ти і твоя група нічим не буде відрізнятись від звичайних терористів, за якими одразу ж пошлють інших «Привидів»
- Говори прямо! – я розізлився.
- Я тобі вірю. Але якщо ти збрехав чи щось впустив з розповіді…
- Я сказав все, що міг! – я подивився йому в очі.
- Впевнений? – він свердлив мене поглядом
- На всі сто! – я витримав його погляд.
- Добре – здався він – тобі треба залягти на дно. Нам пора вшиватись з цього мегаполісу. Буде не добре, якщо хтось нанесе нам удар раніше ніж ми дізнаємось про це. Попрощайся з тою дівахою. Так я знаю про неї. Чим швидше ти порвеш з нею, тим в більшій безпеці вона буде.
Я промовчав. Тепер, коли хтось взявся за нас мені потрібно було її вберегти.
***
Зараз
Гаррет ні разу не перебив мене. Тільки коли йому прийшло якесь повідомлення він жестом попросив мене зупинитись.
- Що там, Брут? – я не витримав.
- Навіть не знаю, яка це новина – сказав він. – ім’я Морок тобі про щось говорить?
- Вперше чую. Може щось з Біблії?
- Немає там такого, неук!
- Тоді не цікавився.
- Дарма! Треба було почитати в архіві.
- Давай ти мені перекажеш.
- Це терорист. Перший, хто додумався використовувати частинки обелісків, як вибухівку. На його рахунку кілька сотень терактів. Точну кількість його жертв не можу назвати навіть приблизно. Він знаходився в аркхемі.
- Так це через нього влаштували два теракти?
- Виходить, що так. Хоча я сумніваюсь. Просто перевірка нових технологій…
- Не кажи, що я не попереджав – я знизав плечима.
***
За кілька місяців. Того ж вечора.
Двері відчинились. Я штовхнув їх ногою. Світло автоматично включилось.
Чуйка спрацювала, як годинник. Я був не сам. З часом при подібній роботі це виробляється. А потім переростає в параною і проблеми з психікою. Але сьогодні був не той випадок.
- Хто тут? – я зачинив двері.
- Я – озвався Хімік
Він вийшов з кухні з пляшкою віскі в руках. Протягнув мені.
- Тільки з колою – відхилив пропозицію.
- Там на кухні
- Тоді домовились – я схопив пляшку і пішов на кухню
Хімік пішов за мною. На кухонному столі стояла пляшка кока-коли. Я дістав дві склянки. Простягнув одну Хіміку. Сів навпроти нього. Налив половину віскі, половину коли і розмішав.
- Коктейль «Ідіот» - хмикнув Хімік – портити такий віскар.
- Не люблю чистий – я відпив.
Кола гасила смак будь-якого віскі. Розрізнити хороший чи поганий віскі, тепер неможливо. І не вірте тим, хто каже інакше.
- Ти де був? – Хімік смакував наче гурман.
- Гуляв – я збрехав йому
- Телебачення! – гукнув Хімік
Я повернув голову. Плазмовий телевізор увімкнувся.
- Гучність вверх! – скомандував той.
Канал новин повідомляв про вбивство та пограбування Матвія Григоровича та охоронця. Камери спостереження не зафіксували нападника. Далі на екрані з’явились колеги офіцера, які розповідали про нього, як про чесну та порядну людину. Ніхто навіть гадки не мав, за що з ним так. В охоронця, виявляється було двоє дітей. Дружина розповідала, яким люблячим батьком той був.
- І? – подивився на нього. – думаєш це я?
- Не думав до цього моменту – він зробив ще кілька ковтків.
Я промовчав. Зробив кілька ковтків. Ми мовчки дивились одне на одного.
- Ти багато чого не розповів нам – врешті промовив він.
- Може немає що розповідати – похмуро буркнув.
- Може й немає… але це мене не обходить.
- Тоді поясни ціль свого візиту
- Ти й так знаєш…
- Ні не знаю! – я підвищив голос – я багато чого не знаю. Тому зроби ласку…
- Нам пора відчалювати – Хімік говорив так само спокійно – ми погрались в героїв. Пора і честь знати.
- Думаєш нам хтось дасть можливість це зробити?
- А хто нам завадить?
- Ті хто вбив тих двох, наприклад. Мечник, який ледь не поклав Танка і Колоса. Може його друг, якого не змогли підстрелити кілька десятків солдат. Може сектанти, чи командир найманців, якому пощастило вціліти в мегаполісі 93. Може батьки того мажора, якого ми підстрелили. Може той хто весь час смикав за ниточки в цьому спектаклі… будь-хто з них може прийти по нашу душу, якщо ми втечемо.
- Як тільки ми знищимо сектантів, чи того хто за цим всім стоїть, в нас пропаде потреба – заговорив Хімік. – З’являться нові Хіміки, Шамани, Танки, Фестивалі чи Колоси. Он сам подивись! – Хімік повернув голову до плазми. – Звіти!
На дисплеї з’явилось кілька картинок. Там були ті люди, яких я зняв на конференції. Всі вони виявились провідними мільярдерами, власниками корпорацій. А президент служив їм прикриттям. Так от, на звітах за останні роки вони робили багато інвестицій в проекти Максима Вікторовича. Судячи по звітах вони несли страшні втрати. Але інвестиції не припинялись.
- Решта, з тих, кого не було на зустрічі вже в землі. – Хімік опередив моє питання.
Чому до мене все доходило запізно? В картинці з’явились нові частинки. Кілька Мільярдерів об’єднали зусилля задля нових технологій, які дають владу над світом. Їм хтось заважає. Цей хтось суне їм палки в колеса у вигляді сектантів та найманих вбивць синтетиків. Щоб підтримувати все на плаву, цей хтось запроваджує свої досліди, та починає заповнювати мегаполіси наркотиками. Врешті йому вдається викрасти дівчинку, яка, можливо має в собі гени відьми. Цю дівчинку вони заховали в нашому мегаполісі. Аліса могла бути свідком. За те з нею так і обійшлись. Воєнні вичислили… Точно! Президент, щоб втримати владу в своїх руках, погоджується покривати операцію і посилає воєнних. Щоб вони знайшли дівчинку. Командував тоді покійний Матвій Григорович. Він тоді не справився. Тепер – мертвий. Тоді посилають Пророка, який провалився в Австралії та втратив своїх людей. І ось сам президент наказує йому зібрати ударну групу, на якій проведені досліди і яку буде нашпиговано експериментальними імплантатами. Щоб не прирікати на смерть нікого з солдат, він вирішує взяти в оборот тих людей, яких формально не існує, тобто нас. У випадку провалу, нас ніколи не було. Пророк неодноразово заявляв, що він єдиний…
- ЙО****Й ТИ В РОТ!!!! – я ударив по столі. – Як я раніше не просік?!
- Що?! – не зрозумів Хімік.
- Ніхто не буде нас вбивати! – Я зірвався і побіг в коридор. – Вони йдуть по Пророка!
На ходу дістав картку, яку підняв на місці злочину. Оглянув. В ній був маленький отвір. Тоді дістав лезо, яке витягнув з шиї охоронця. Спробував закласти назад. Не виходило, але я і так все зрозумів. Ось як того вбили. Він розкрив двері, отримав оплату, закрив їх. Спробував перевести гроші і…
- Я біжу по команду! – прокричав Хімік.
***
Зараз
- Жаль я тоді не розпізнав справжніх гадюк – вимовив з презирством.
- Ти як завжди помиляєшся…
- Ні, я як завжди запізно до всього доходжу. А ти поки взагалі не дійшов.
- Це ж чому?
- Яке ти мав відношення до всього? І яке відношення ти хотів мати? І що ти зараз хочеш? Що можеш з цим вчинити?
- Ти вже і так програв! – він відповів з легким затинанням. – ти просто пішак!
- Я не програв, поки на дошці Вавилон. І він там залишиться бо мусить. А чи хочеш там залишатись ти?
Він промовчав. Я уважно подивився на нього.
- Ти можеш припинити це все. Просто допоможи мені.
- Про це забудь. – Він щось дістав з кишені.
- Тоді зійди з дошки і не заважай, щоб не стало запізно…
Гаррет схилив голову. Він опинився перед моральним вибором. Таким його мені не доводилось бачити. Я сподівався, що людина всередині нього переможе звіра. Він знову підняв голову.
- Гра тобі не по зубах, правда? – спитав його. Не зміг приховати насмішку.
- Де Вавилон? – знову спитав він.
- Я тут кілька місяців – знизав плечима.
- Ти можеш його врятувати, ти не розумієш, чи що?! – Гаррет підвищив голос.
- Він не маленький, справиться. – я ж заговорив спокійніше.
- Морок відправився на його пошуки. – Гаррет теж заговорив спокійніше. – він його знайде, а коли закінчить з ним, твій друг буде благати про смерть. Він розкаже все, що тільки зможе згадати. Тому я пропоную тобі…
- Я вже казав – закотив очі вверх – не знаю. Може Морок потім розповість…
- Ти просто не розумієш хто такий Морок…
- Ти просто не розумієш хто такий Вавилон…
Гаррет знову замовк. Він натиснув якусь кнопку під столом.
- Зараз тебе заберуть! – сказав він – ти нам більше не потрібний.
- Ну і добре!
- Через два дня тебе нашпигують всілякими медикаментами і ти здохнеш в муках – він кинув мені на стіл якусь картку і притис палець до губ.
Я миттю заховав її. Двері відчинились і в кімнату зайшли санітари. В руках були шокери.
- Ти ж будеш слухняним? – один з них включив шокер.
Я ствердно кивнув.
- От і молодець! – самовдоволено всміхнувся той.
***
Я намагався зв’язатись з Пророком. Він не піднімав. Я вилаявся. Де він, в біса, може бути? До дому він не прийшов. Звідки я знаю? Я був у нього в номері. В вонючому районі готелів для туристів. В моєму місті теж такі були. Коли все обнесли муром, там поселилась всіляка шваль. Тут було інакше, правда не на сто відсотків. До нетрів рукою подати. Я думав, що помилився, але все вірно. Думав він жив в люксі, а ця кімната нагадувала умови більш схожі на спартанські. Не було розкоші. Просто білий інтер’єр. Я включив світло. Тут нікого не було. Навіть найменших слідів бійки. Може він ще не добрався? Ні, по часу мав бути тут. Але його немає. І не було. Я стукнув пальцями по дисплеї браслета.
- Гаррет!
- Так, Шаман? – голос був здивований.
- Потрібно знайти де Пророк!
- Навіщо тобі…
- Зараз!
- Добре-добре – відповів той – почекай. Зараз. Сподіваюсь це серйозно.
- Твориться якась х***я! - я вже вилітав з його кімнати – Боюсь в нас серйозний противник.
- Все так погано? – стривожено спитав Гаррет
- Скоро стане ще гірше, згадай мої слова.
- Як скажеш – не повірив той – Пророк зовсім близько від тебе. Він в одному з провулків…
Далі в мене з’явилась карта і кілька точок на ній. Ось я знайшов на ній себе. Пророк був зовсім поруч.
Я не став чекати на ліфт. Кулею нісся геть. Люди тільки розгублено дивились вслід, коли я розштовхував їх біжучи по сходах, які вивели мене в людне фойє. Кілька крикнуло мені чітко даючи зрозуміти своє несхвалення моїми діями. Але наплювати на них. Вилетів на вулицю. Нічне повітря, звук від машин, які потрапили в затори. Повернув вліво. До Пророка залишалось кілька вулиць. Тренування давались мені взнаки. «Ноги це хліб солдата» - казали воєнні. Тепер згодний. Я не стомлювався. Навпаки, прибавляв швидкості. Повернув в потрібний провулок. Слабо-освітлена вулиця між двома п’ятиповерховими готелями. Кілька сміттєвих баків. І два тіла, які розпластались по землі. Я наблизився до них. Старші за мене, але на вигляд як вулична шпана. Наслідок неблагополучного середовища… Проте мені не до цього. Пророк поза всяким сумнівом вміє за себе постояти. В одного з них зламана шия. Він розпластався біля мусорного контейнеру ноги в неприродному положенні. Я оглянув все уважніше. «Тут Пророк душив його. Вони задкували до мусорного контейнеру… - глянув уважніше. Там була невеличка вм’ятина – тоді впали на землю». Я обійшов тіло. Тоді направився до іншого, яке було посеред вулиці. З цим все простіше. Пророк попав в скроню. Значить цей помер першим. Але де сам Пророк…
Краєм вуха я вловив клацання. Повільно підняв руки вгору.
- Молодець! – голос роздався з темноти – повернись!
Я повільно розвернувся.
***
Картка виявилась маленьким дисплеєм, ще й з навушником. Пересвідчившись, що нікого поруч немає, я вставив навушник у вухо і стукнув пальцем по дисплею. Гаррет не зміг визначитись на чиїй він стороні. Але його гра на обидві сторони приносила свої плоди. Більше запитань в мене не було. В руках знаходились відповіді. Тільки от я отримав їх запізно. Знову! Файли, відеозаписи, документація. Це все мало пролити остаточне світло на все, що сталось за весь час. Навіть знайшлось кілька фактів про Вавилона. Але все по порядку.
***
Це було кілька місяців назад, за кілька днів після повернення з пустелі та невдалих пошуків Вавилона.
Хімік лежав у себе на ліжку і стогнав від болі. Колись він постійно напивався в такі приступи, але зараз не міг навіть підняти й пляшки. Просто корчився в муках. Двері його кімнати відчинились і до них зайшов Максим Вікторович. Він стояв і дивився на Хіміка. Чекав чи не зробить той чогось небезпечного. Але здібності Хіміка сьогодні були йому не страшні. Врешті чоловіку набридло спостерігати за стражданнями іншого і він змилостивився. Підійшов ближче, дістав з кишені якийсь шприц і вколов йому в шию.
Хімік закричав від нової хвилі болю. Меблі в кімнаті потріскали на стінах з’явились тріщини. Вікна теж не витримали. Аж тоді все припинилось. Хімік припинив свої стогони і тепер лише важко дихав.
- Полегшало? – спитав бізнесмен.
- Що це було? – Хімік навіть не поворухнувся
- Ліки – відповів той – тимчасові.
- Багато у вас такого? – в голосі почулась жадібність.
- Ні, і я не збираюсь витрачати їх на тебе.
- Ви нашпигували мене всілякою х**нею, а тепер таке заявляєте?! – той розлютився, але сили не повертались.
- Вони не тільки тобі потрібні – холодно відповів Вікторович
- Я можу заплатити – благально відповів той.
- Що мені гроші?
- Тоді що вам потрібно?
- Бачу ти вже знаєш про свого старого друга, якого ви всі рахували померлим. Так от, вмов його розповісти все, що він знає про місце перебування однієї дівчинки. Вона може назавжди позбавити тебе від болю. Я допоміг тобі зараз, але я не завжди буду поруч. А от головні болі…
- Я спробую – пообіцяв Хімік.
- Спробуй, він ж твій друг, він ввійде в твоє становище і допоможе. Інакше, який же це тоді друг?
- Він скаже все що знає!
- Переконай його в цьому.
- Добре! – простогнав Хімік.
- Це ще не все… – всміхнувся Максим Вікторович.
ID:
574336
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2015 15:05:20
© дата внесення змiн: 14.04.2015 15:05:20
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
